Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
Перед сном, пізно вночі, Мікаель зателефонував Еріці Берґер до Нью-Йорка.
— Вибач, Ріккі, але я так закрутився, що просто не мав часу зв'язатися.
— Що за чортівня відбувається в Хедестаді? — вибухнула вона. — Крістер подзвонив і повідомив, що Мартін Ванґер загинув в автокатастрофі.
— Це довга історія.
— І чому ти не відповідаєш на дзвінки? Я всі останні дні надзвонювала як ненормальна.
— Телефон тут не працює.
— Де ти є?
— Зараз — кілометрів на двісті північніше від Аліс-Спрінґс. Тобто в Австралії.
Мікаелю рідко вдавалося чимось здивувати Еріку, але цього разу вона замовкла майже на десять секунд.
— Дозволь запитати, що ти робиш в Австралії?
— Я завершую роботу. Повернуся до Швеції за декілька днів. Я телефоную, щоб повідомити: завдання Хенріка Ванґера скоро буде виконано.
— Ти хочеш сказати, ніби розібрався в тому, що сталося з Харієт?
— Схоже, так.
Наступного дня, близько дванадцятої години, він прибув на ферму Кочран, але з’ясувалося, що Аніта Кочран зараз у промисловому районі, поблизу містечка Макавака, розташованого за сто двадцять кілометрів на захід від ферми.
Незліченними путівцями Мікаель дістався до місця, коли на годиннику була вже четверта. Він зупинився біля воріт, де стояв джип, а навколо його капота зібрався гурт вівчарів, що пили каву. Мікаель вийшов з машини, назвав себе і запитав, де йому знайти Аніту Кочран. Погляди всієї компанії звернулися до м’язистого чоловіка років тридцяти, було очевидно, що на його думку всі тут зважали. Він був голий до пояса, з гарною засмагою, за винятком тих місць, які звичайно закривала футболка. На голові у нього красувався ковбойський капелюх.
— Well mate, шеф кілометрів за десять ген туди, — сказав він, указуючи напрям великим пальцем.
Він скептично поглянув на Мікаелеве авго і додав, що навряд чи розумно їхати далі цією японською іграшкою. Зрештою засмаглий атлет сказав, що йому все одно треба туди і він може відвезти Мікаеля своїм джипом, який значно більше підходить для цих непрохідних місць. Мікаель подякував і взяв із собою сумку з комп’ютером.
Чоловік відрекомендувався Джефом і розповів, що він «studs manager at the station». Мікаель попросив перекласти. Скоса подивившись на нього, Джеф зрозумів, що Мікаель не тутешній, і пояснив: «studs manager» приблизно те саме, що головний касиру банку, хоча він командує вівцями, a «station» — це австралійське слово для позначення ранчо.
Вони розмовляли далі, доки Джеф безтурботно спускав джип в ущелину, дорогою вниз під кутом двадцять градусів, на швидкості двадцять кілометрів на годину. Мікаель подякував своїй щасливій зірці за те, що не спробував тут проїхати взятою напрокат машиною. Він запитав, що там, в ущелині, — виявилось, пасовище для семисот овець.
— Як я зрозумів, ферма Кочран — одна з великих, — зауважив він.
— Ми одна з найбільших ферм Австралії, — підтвердив Джеф не без гордості. — У нас близько дев’яти тисяч овець тут, у районі Макавака, а ще stations у Новому Південному Уельсі та в Західній Австралії. Загалом у нас близько шістдесяти трьох тисяч овець.
Вони виїхали з ущелини на пагористу, проте більш прохідну місцевість. Раптом Мікаель почув постріл. Йому впали в очі трупи овець, великі вогнища і дюжина працівників ферми, кожен з яких, схоже, тримав у руках рушницю. Тут явно відбувався забій овець.
У Мікаеля мимоволі виникла асоціація з біблійними жертовними ягнятами.
Потім він побачив біляву жінку з коротким волоссям, у джинсах і червоно-білій картатій сорочці. Джеф зупинився за кілька метрів од неї.
— Привіт, босе. До нас турист, — сказав він.
Мікаель виліз із джипа і подивився на жінку. Вона запитально поглянула на нього.
— Добридень, Харієт. Давненько ми не бачилися, — сказав Мікаель по-шведськи.
Ніхто з чоловіків, що працювали на Аніту Кочран, не зрозуміли його слів, але вони змогли прочитати її реакцію. Вона злякано відступила на крок. Працівники Аніти Кочран вважали за свій обов’язок захищати боса. Помітивши її переляк, вони припинили всміхатися і розпрямили плечі, готові напасти на дивного чужинця, що так явно схвилював їхнього шефа.
Де й поділася раптом Джефова дружелюбність, і він із загрозливим виглядом зробив крок ближче.
Мікаель враз усвідомив, що перебуває в неприступному місці по інший бік земної кулі, в оточенні спітнілих працівників ферми, що стискають у руках рушниці. Вистачить і одного слова Аніти Кочран, щоб вони розірвали його на шматки.
Нарешті ця мить минула. Харієт Ванґер заспокійливо махнула рукою, і чоловіки відступили на декілька кроків. Вона підійшла до Мікаеля і поглянула йому в очі. Її обличчя було спітніле і брудне, а світле волосся, як помітив Мікаель, темніло біля коренів. Вона стала старшою і дещо змарніла, але виросла саме в таку красиву жінку, як обіцяла її конфірмаційна фотографія.