Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет
- Автор: Хаггард Генри Райдер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: “Мистецтво”
- ISBN: 5-7715-0434-3
- Переводчик: Тарас Олександренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет». Краткое содержание книги:
Напружений гостросюжетний пригодницький роман “Копальні царя Соломона” оповідає про мандри трьох англійських джентльменів у пошуках алмазних копалень на півдні африканського материка. Відважні, щирі герої попадають у Країну Зулусів та інших негритянських племен, де стають свідками місцевих обрядів та звичаїв і здійснюють благородні вчинки.
У романі “Прекрасна Маргарет” дія відбувається в Англії та Іспанії. Захоплюючі пригоди закоханої пари відбуваються на фоні тодішньої епохи, коли велику роль у політичному житті Іспанії відігравала жорстока інквізиція.
Ці романи мають незаперечний успіх у читачів багатьох країн.
Протягом ночі стадо встигло відійти на деяку відстань, і тільки годині о дев’ятій ранку, коли спека ставала вже нестерпною, ми побачили поламані дерева, зірване листя і кору, свіжий послід і зрозуміли, що слони, безумовно, перебувають десь поблизу.
Раптом ми помітили стадо, в якому нараховувалося, як і казав Вентфогель, двадцять-тридцять слонів. Закінчивши свій ранній сніданок, вони стояли у виярку, хляпаючи великими вухами. Це було чудове видовище.
Слони перебували на відстані приблизно двохсот ярдів од нас. Узявши пригорщу сухої трави, я підкинув її у повітря, аби визначити напрям вітру, тому що знав, якщо вони нас почують, то зникнуть до того, як ми встигнемо вистрілити.
Переконавшись, що вітер дме в нашому напрямку, ми стали обережно повзти вперед, і завдяки тому, що нас ховала висока трава, нам вдалося наблизитися до великих тварин на відстань приблизно сорока ярдів. Якраз перед нами, повернувшись боком, стояли три чудових самці; в одного з них були великі ікла. Я шепнув своїм супутникам, що цілитимуся в середнього; сер Генрі прицілився в того, що стояв ліворуч, а Гуд — у самця з великими іклами.
— Час, — прошептав я.
Бум! Бум! Бум! — вистрілили три великокаліберні гвинтівки, і слон сера Генрі впав мертвим. Куля влучила йому просто в серце. Мій слон упав на коліна, і мені здалося, що він смертельно поранений, але по хвилі він устав на ноги і кинувся бігти, ледве не зачепивши при цьому мене. Цієї миті я розрядив другий ствол просто йому в ребра, і на цей раз він повалився уже всерйоз. Швидко вклавши два нових набої, я підбіг до нього впритул і третім пострілом, у мозок, припинив страждання бідолашної тварини. Потім я обернувся, щоб подивитися, як Гуд управляється з великим самцем, який ревів од люті І болю, коли я прикінчував свого. Добігши до капітана, я застав його дуже схвильованим. Виявилося, що, поранений першим пострілом, слон повернувся і кинувся просто на свого кривдника, причому Гуд ледве встиг вивернутися. Тоді слон побіг, не звертаючи уваги на дорогу, навпростець до нашого табору. Стадо в паніці помчало в протилежний бік.
Ми порадилися, чи йти нам за пораненим самцем, чи переслідувати стадо, і нарешті вирішили йти за стадом. Ми вирушили, гадаючи, що більш ніколи не побачимо цих величезних бивнів. Відтоді я часто думав, що так було б ліпше. Йти за слонами було не важко, оскільки вони лишали за собою стежку приблизно на ширину проїжджої дороги, причім у своїй панічній втечі ламали густий чагарник, наче це була трава тамбуки.
Проте наблизитися до слонів було не так просто, і ми тяглися вже понад дві години під палючим сонячним промінням, поки нарешті побачили їх знову. За винятком одного самця, всі вони стояли, збившись докупи, і за їхніми неспокійними рухами і за тим, як вони піднімали хоботи, нюхаючи повітря, я зрозумів, що вони замислили щось недобре. Самотній самець, очевидно, стояв на сторожі ярдів на п’ятдесят од стада і на шістдесят од нас. Вважаючи, що, коли ми спробуємо підійти ближче, він може нас помітити чи почути і що тоді стадо знову кинеться тікати, ми всі прицілилися в цього самця і разом вистрілили за моєю командою, поданою пошепки. Усі три постріли влучили в ціль, і він упав мертвий. Стадо знову кинулося тікати, але, на його нещастя, на відстані біля ста ярдів йому перегородила дорогу нулла — висохле русло з крутими берегами. В нього і потрапили з розгону слони, і коли ми досягли краю западини, то побачили, що вони, шалено збентежені, відчайдушно пробують вибратися на протилежний берег. Слони сповнювали простір трубними звуками і, піддавшись егоїстичним інстинктам самозбереження, у паніці відштовхували один одного, зовсім так само, як у подібному випадку діяли б більшість людських істот.
Тепер для нас настала слушна мить, і, квапливо зарядивши рушниці, ми вистрілили і вбили п’ять бідолашних тварин. Ми безумовно перебили б усе стадо, якби слони раптом не полишили спроби вибратися на берег і не пустилися б з усієї сили по нуллі. Ми надто втомилися, щоб їх переслідувати, а можливо, нам уже трохи набридло вбивати, оскільки вісім слонів — і так непогана здобич для одного дня.
Відпочивши трішки і давши змогу нашим слугам вирізати серця двох слонів, аби приготувати їх на вечерю, ми, задоволені, пішли до себе, вирішивши надіслати наступного ранку носильників, щоб вони відрізали бивні у вбитих слонів.
Невдовзі після того, як ми пройшли те місце, де Гуд поранив самця-патріарха, ми наткнулися на стадо антилоп, але не стріляли, оскільки у нас і без того було багато м’яса. Вони пробігли повз нас і тоді зупинилися за невеликою купою кущів, на відстані близько ста ярдів, і обернулися, щоб на нас подивитися. Гуду не терпілося роздивитися їх поближче, оскільки він ніколи не бачив південноафриканської антилопи. Він віддав свою рушницю Амбопі і в супроводі Хіви пішов до чагарника. Ми сіли почекати його без невдоволення, бо знайшовся привід для відпочинку.