Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет
- Автор: Хаггард Генри Райдер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: “Мистецтво”
- ISBN: 5-7715-0434-3
- Переводчик: Тарас Олександренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет». Краткое содержание книги:
Напружений гостросюжетний пригодницький роман “Копальні царя Соломона” оповідає про мандри трьох англійських джентльменів у пошуках алмазних копалень на півдні африканського материка. Відважні, щирі герої попадають у Країну Зулусів та інших негритянських племен, де стають свідками місцевих обрядів та звичаїв і здійснюють благородні вчинки.
У романі “Прекрасна Маргарет” дія відбувається в Англії та Іспанії. Захоплюючі пригоди закоханої пари відбуваються на фоні тодішньої епохи, коли велику роль у політичному житті Іспанії відігравала жорстока інквізиція.
Ці романи мають незаперечний успіх у читачів багатьох країн.
— Яка чудова пара! — сказав Гуд, нахиляючись до мене. — Гляньте, вони зовсім однакового зросту.
— Мені подобається ваша зовнішність, містер Амбопа, — сказав по-англійському сер Генрі, звертаючись до зулуса, — і я беру вас до себе на службу.
Очевидно, Амбопа зрозумів його, тому що відповів по-зулуськи: “добре” і, глянувши на могутню фігуру білої людини, додав:
— Ми справжні чоловіки — ти і я.
Розділ IV
ПОЛЮВАННЯ НА СЛОНІВ
Я не збираюся детально розповідати про всі події, які відбулися протягом нашої тривалої подорожі до крааля Сітанді, що розташувався на відстані понад тисячу миль од Дурбана, біля злиття рік Луканга і Калюкве. Останні триста миль або майже стільки нам довелося пройти пішки, бо часто стали з’являтися жахливі мухи цеце, укус яких смертельний для всіх тварин, за винятком ослів.
Ми покинули Дурбан наприкінці січня, і минав уже другий тиждень травня, коли ми розташувалися табором біля крааля Сітанді. По дорозі у нас було багато різноманітних пригод, але оскільки подібні пригоди трапляються з кожним африканським мисливцем, то, щоб не робити мені розповідь надто нудною, я не буду їх викладати тут, окрім однієї, про яку я розповім зараз детально.
В Айнайті — кінцевому торговому пункті Землі Матабеле, якою править король Лобензула (до речі, жахливий негідник), — нам довелося з великим жалем попрощатися з нашим зручним фургоном. У нашій чудовій запряжці з двадцяти волів, куплених нами в Дурбані, лишилося тільки дванадцять. Один загинув од укусу кобри, три впало від виснаження і нестачі води, один заблудився і пропав, а ще три здохло, наївшись отруйних рослин із родини тюльпанових. Од цього захворіло ще п’ять, але нам вдалося їх вилікувати вливанням відвару тюльпанового листя. Це дуже сильна протиотрута, якщо ввести її своєчасно. Фургон і биків ми доручили безпосередньо турботам Гози і Тома, Цілком надійних юнаків, попросивши шанованого шотландського місіонера, який жив у цих диких місцях, приглянути за нашим майном. Після того в супроводі Амбопи, Хіви, Вентфогеля і півдюжини носильників-кафрів ми вирушили пішки на здійснення нашого божевільного задуму.
Я пам’ятаю, що, вирушаючи в дорогу, ми всі були трохи мовчазливі. Напевно, кожен із нас думав про те, чи доведеться йому знову побачити цей фургон. Щодо мене — я зовсім на це не розраховував. Деякий час ми йшли мовчки. Раптом Амбопа, котрий ішов попереду, заспівав зулуську пісню про те, як декілька сміливців, яким набридли одноманітність повсякденного життя і звичні речі, вирушили в безкрайню пустелю, щоб знайти там щось нове чи померти, і як раптом — о диво! — коли вони зайшли далеко в пустелю, то побачили, що це зовсім не пустеля, а гарна місцевість, де багато молодих жінок і гладкої худоби, багато дичини для полювання і багато ворогів, яких можна вбивати.
Ми всі розвеселилися і розцінили це як гарну прикмету. Амбопа був веселим хлопцем. Щоправда, іноді у нього наставали періоди похмурого настрою, але здебільшого йому була властива дивовижна здатність підтримувати в людях бадьорість, причому він сам ніколи не втрачав почуття власної гідності. Всі ми дуже полюбили його.
Тепер я утішуся розповіддю про одну пригоду, оскільки я страшенно люблю мисливські розповіді.
На відстані двох тижнів дороги від Айнайті нам зустрівся дивовижно гарний куточок. Ґрунт тут був вологий. В ущелинах межи високими пагорбами ріс густий колючий чагарник айдоро (як називають його тубільці), а де-не-де — колючий чагарник wacht-een-beche” (“постривай-но трішки”). Там також росло дуже багато прекрасних дерев мачабель, обвішаних освіжаючими жовтими плодами, всередині яких містяться великі кісточки. Плоди цього дерева є улюбленими ласощами слонів, про присутність яких у цій місцевості свідчили численні сліди їхніх ніг, а також і те, що в багатьох місцях дерева ули зламані і навіть вирвані з коріням: коли слон їсть, він усе довкола руйнує.