Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
Раз по раз хтось проходив повз їх столик і ковзав по них поглядом. З них була дивна пара. Жестами й манерою говорити вони були не схожі на людей, що давно й добре знайомі. А проте, розмовляючи, трималися дуже близько одне до одного. Жінка була гарно вбрана — здавалося, навмисне для того, щоб сподобатися своєму супутникові. Ні в нього, ні в неї не було обручки на пальці. То могли б бути двоє коханців, двоє, що були коханцями багато років тому. А може, брат і сестра.
— Що ще ви про мене знаєте? — запитала жінка.
Чоловікові спало на думку, що й він міг би поставити таке саме питання. А проте повів далі свою розповідь і зрозумів, що йому подобається розповідати. Можливо, він багато років чекав моменту, коли нарешті зробить це отут, у півтемряві кафе, де троє музикантів у кутку награють з пам’яті щось танцювальне в ритмі три чверті.
— Минуло років десять, і граф загинув у аварії. Вона зосталася сама з трьома синами і маєтком на додачу. Але графовим родичам це було не до душі. Вони заявляли, що вона несповна розуму і що її не можна залишати саму з дітьми. Відбувся суд, і суддя став на бік родичів. Її забрали з Бельсіто й віддали під опіку медиків до шпиталю в Сантандері. Усе правильно?
— Давайте далі.
— На суді її сини, здається, свідчили проти неї.
Жінка розвіяно постукувала ложечкою по краю блюдечка.
Чоловік повів далі.
— Кілька років по тому вона втекла зі шпиталю і мов у воду впала. Дехто казав, що то її друзі допомогли їй утекти й тепер десь переховують. Але ті, хто знав, казали, що в неї не було ніяких друзів. Деякий час її розшукували. А тоді махнули рукою. Про неї більше не згадували. Багато хто був переконаний, що її вже нема серед живих. Хіба мало божевільних тікає з дому і щезає без сліду?
Жінка підняла очі від блюдечка.
— У вас є діти? — запитала вона.
— Ні.
— Чому?
Чоловік відказав, що аби заводити дітей, треба сподіватись від світу чогось хорошого.
— У ті роки я ще працював на фабриці. Ген на півночі. Мені розповідали все оце: про неї, про шпиталь, про втечу. Казали, що вона, напевно, скінчила своє життя на дні якоїсь річки або в якомусь проваллі, і рано чи пізно випадкові волоцюги знайдуть її труп. Казали, що все скінчилося. Я про це якось не думав. Мене приголомшила звістка про те, що вона збожеволіла. Пригадую, я запитував себе, як це виглядало: може, вона бігала з криком по дому, а може, просто сиділа мовчки в кутку, рахуючи паркетини в підлозі й тримаючи в руці кусок мотузки або відірвану гороб’ячу голову. Смішно, як люди уявляють собі божевільних, доки самі з ними не стикаються.
Він зробив довгу паузу. А тоді сказав:
— Чотири роки по тому помер Ель Ґурре.
І знову замовчав. Здавалося, йому зненацька стало страшенно важко говорити.
— Його знайшли з кулею в спині. Він лежав долілиць у купі гною коло своєї стайні.
Він підвів очі й поглянув на жінку.
— У нього в кишені знайшли картку. На ній було написане жіноче ім’я. Її ім’я.
Він накреслив у повітрі слово.
— Донна Соль.
Його рука знову лягла на стіл.
— Це ім’я було написане його рукою. Він сам його написав. Донна Соль.
Троє музикантів тихо заграли щось на зразок вальсу, не до ладу прискорюючи темп.
— З того дня я чекав на неї.
Жінка підняли голову й дивилася на нього пильним поглядом.
— Я зрозумів, що її ніщо не зупинить і одного дня вона з’явиться й по мене. Я ніколи не думав, що вона вистрелить мені в спину або підішле когось, хто мене навіть не знає. Я був певен, що вона прийде сама, щоб подивитися мені в обличчя, що вона захоче спершу поговорити зі мною. Бо то я відчинив був ляду над її сховком, відчинив, а тоді зачинив. І вона цього не забула.
Чоловік згодив ще якусь мить, а тоді сказав останнє, що йому лишалося сказати.
— Я все життя носив у собі цю таємницю, неначе яку хворобу. Я заслужив на те, щоб сидіти отут із вами.
Чоловік замовк. Він відчував, як швидко б’ється його серце, як пульсує кров у скронях і навіть у кінчиках пальців. Він подумав, що сидить у кафе разом із старою божевільною дамою, що в будь-який момент може взяти й убити його. І він знав, що навіть не намагатиметься її зупинити.
Війна скінчилася, подумав він.
Жінка роздивлялась навколо і раз по раз зиркала на порожню тарілочку. Вона мовчала; відколи чоловік перестав говорити, вона на нього не дивилася. Можна було подумати, що вона сидить за столом сама й когось чекає.
Чоловік відкинувся на спинку крісла. Тепер він здавався ще меншим і смертельно втомленим. Він спостерігав, немовби здалеку, як її очі блукають по кафе, по столику й зупиняються на чім завгодно, але не на ньому. Він зауважив, що й досі сидить у пальті, і опустив руки в кишені. Відчув, як відтягується назад комір пальта, мовби в кишені покладено дві каменюки. Він подумав про людей навколо і йому стало смішно: ніхто з цих людей і гадки не має, що тут відбувається. Дивлячись на двох старих, що сидять за столиком, важко здогадатися, що в цю мить вони двоє здатні на будь-що. А так воно й є. Адже вона привид, а він — чоловік, чиє життя скінчилося багато років тому. Якби всі оті люди знали про це, вони, мабуть, злякалися 6.