Любові полум’я

І, не роздумуючи, відштовхнула від себе те, що могло її знести, як морська хвиля, і закрутити у вирі п’янкої пристрасті. Вирішила, що це — прокляття і випробування. Щодня молила Господа зі слізьми на очах дати їй терпіння, сили і мужності. Не спокушати її подальшими зустрічами з ним, не тривожити її вогняну душу. Просила не дати їй можливості перейти ту межу, яку ніколи не переступала, бо знала, що таке зрада. Думала, що зможе відомстити Андріанові за себе таким же чином. Але мур, що сама колись збудувала, був міцний, наче скеля. А Віола стала у ній заручницею своїх власних принципів і переконань.

Сімейні турботи трохи відволікали і виводили її із забуття. Тішила своїм белькотінням Орися. Але Віолине переповнене почуттям гаряче серце стражденно терпіло, віддаючи болем у скроні, душу і розум. «Не-ка-туй, не-катуй!» — здавалося, чула його болісні благання раз по разу. Незчулася як скінчила казку і підійшла до заскленого балкону. Через густо наморожені, об’ємні візерунки на склі не бачила нічого знадвору, але вив’язаний малюнок, наче голандське мереживо, вабив око і притягував розпашілу душу холодним спокоєм. Віола голосно зітхнула.

— Мамо, чому ти така сумна? — враз запитала доня, зауваживши тугу в її очах.

— Тобі видалося. Я… просто позіхнула.

Спокій у квартирі розірвав телефонний дзвінок.

— Так, Медеє Феліксівно, — відповіла, упізнавши номер за визначником. — Усе добре. Ні, вам здалося, я нічим не стурбована. Завтра на репетицію? Добре, об одинадцятій я буду.

Поклала слухавку і знітилася. Віолу збентежили здогадки викладачки про її «нестабільний емоційний стан», як та висловилася. Не хотіла її посвячувати аж у такі глибоко приватні речі. Мусила збрехати, аби зберегти зовнішній спокій і не розпускатися на людях.

Медея була добрим наставником, тобто суворим і мудрим вчителем, але не подругою. Віола поважала і любила її за високий професіоналізм і беззастережну відданість своїй справі. Але розмов про те, що «на душі» поміж ними не виникало.

Медея Феліксівна обожнювала свою роботу. Ніколи не прагнула очолити кафедру, а про факультет і мови не могло бути. Хоча вона, як ніхто інший, могла б претендувати на таку посаду. Однак, ненавиділа закулісні інтриги і шепотіння за спиною, які є невід’ємною рисою богемного середовища, а тим пак ще й у мистецькому виші, їй було достатньо того, що стала професором вокалу. Завжди мала пару-трійку найталановитіших студентів, які, як правило, згодом ставали найвідомішими оперними співаками. Серед них були і заслужені, і народні. Сама не зробила ґвалтівної кар’єри з банальної причини: духу не старчило.

А починала майже феєрично. Закінчила Львівську консерваторію і тут же була запрошена до Київської опери. Медею там нарекли «Мадам Батерфляй», бо це і було її дипломною роботою. Їй пророчили захмарний злет. Але вона тужила за Львовом, за рідними… Ледь пропрацювавши рік у столиці, повернулася у рідне місто. «Навіщо тобі та провінція? Та ще й філармонія?!», із неприхованим скепсисом запитувала у неї одна із колишніх народних артисток СРСР Євгенія Мірошниченко. Але для Медеї завше буде все одно, де і перед ким співати: чи це буде малесенька сцена санаторію, куди виїжджала з акомпаніатором, а чи це буде великий зал опери. Головне — просто мати можливість виступати.