Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Воно промайнуло переді мною лише на якусь мить і знову зникло, як у віконці, за напливами чорної грубої хустки. Мене ніби штовхнуло щось, і я зрозумів, що не заспокоюсь, доки не побачу це обличчя ще раз. Я не замислювався над тим, гарне воно а чи ні, я не встиг цього збагнути, я не зміг би відновити у своїй уяві риси цього обличчя, тільки очі врізалися у пам’ять, і знов-таки я не зміг би визначити ані їхнього кольору, ані розрізу, я тільки знав, що вони глянули на мене і злякано, і з якоюсь надією, і з благанням. І ще мені здалося, що на цю коротку мить між нами виникло якесь розуміння. Замкнувся й відразу ж вимкнувся дивний контакт. Я зазирнув до таємничого чужого світу.
— Куди ви мене поведете? — запитав Семеренків.
Він назвав мене на «ви», позираючи на чорне дуло карабіна, що стирчав з-за мого плеча. Два з половиною роки окупації привчили людей до думки, що людина із зброєю повновладний господар і уособлює владу, яка не терпить непокори. Пора було б мені це зрозуміти.
Не слід було приходити з карабіном у цей повний людей сарайчик і начебто під конвоєм виводити гончаря надвір. Я поквапився. Мабуть, Закон, на сторожі якого мене закликав стояти сам Гупан, говорив щось про те як розпитувати людей. За першим разом я відчув щось схоже на цікавість до цього таємничого Закону.
Я зняв із плеча карабіна й з нарочитою недбалістю поклав його на колодки, що валялися у дворі біля входу до сушильні. Недалеко ряхтіли барвисті глечики і макітри.
— Хіба я веду? запитав я. — Просто хотілося побалакати… Сядьмо?
Гончар слухняно сів.
— Мені треба знати геть усе про Горілого.
Він здригнувся. Усе-таки Семеренків був дуже наполоханий.
— Я нічого не знаю, — промимрив він, втупивши очі в землю.
Голос у нього був басовитий і глухий. У кінофільмах такими голосами промовляють відважні полярники або капітани на містках океанських кораблів. Ліва рука, підібгана, як підбите крило, усе смикалась, немов шукала точку опори, і зрештою заспокоїлась, спершись ліктем на край колодки.
— Зовсім нічого?
— Нічого.
— Не може бути. Ви ж бо працювали на заводику, коли він дістався Горілим.
— Атож, — згодився він. — Ну й що?
Я вирішив підбадьорити його відвертістю.
— Є чутки, що Горілий переховується недалеко, — промовив я. — Це ж небезпечно для людей. Нам треба все знати про Горілого, щоб спіймати його…
Тут він підвів очі. Журливо, немов жалкуючи за моїм молодим життям, змарнованим заради нічого не вартої справи, він оглянув мене. Нічого особливого, звичайно, перед ним не сиділо. Кирпатий Капелюх, сто сімдесят чотири сантиметри, геть увесь уздовж і впоперек розрізаний і зашитий.
— Як це — спіймати? — запитав Семеренків спантеличено. — Хто — спіймати?
— Ми, — промовив я. — І ви. Хіба нас мало?
Він похитав головою. Це у нього вийшло якось по-старечому.
— З ким у нього може бути зв’язок? — запитав я.
— Не знаю.
Він знову втупився очима в землю. Я був певен, що він багато чого знає. Зовсім не треба було бути психологом, щоб догадатися про це. Просто Семеренків не вмів брехати. Тут він був не мастак. Людина, яка вкладає всю душу в глечики ніколи не навчиться хитрувати. Та він усе-таки намагався хитрувати. Він чогось боявся. Щоб пересилити цей страх і заставити його розв’язати язика, я повинен був вселити в нього страх ще більший, аніж той, що примушував його викручуватися. Та хіба я міг так робити? По-поліцейському?
— Як ви гадаєте, чому Горілий вештається навколо Глухарки?
Семеренків озирнувся на всі боки.
— Не знаю.
— Скажіть, а куди?..
Я все-таки стримався від того, щоб спитати його про старшу доньку. Я відчув, як напружився Семеренків. Ліва рука, що, здавалося, жила в нього якимось особливим, незалежним життям, ковзнула з колодки та й підгорнулася ще глибше під пахву. Він чекав запитання. Застиг і чекав.
— Гаразд, — мовив я. — Гаразд. Не мучитиму вас. Ідіть ліпіть глечики.
Він одразу ж підвівся.
— Коли мене або ще кого-небудь повісять, як Штеб-льонка, на пружинястому кабелі, можете не хвилюватись, мовив я услід. — Ви тут ні при чому! Адже ви все виклали, що знали!
Бажання бути добрим і поблажливим перемішалося в мені з люттю безсилля.
Семеренків зробив конвульсивний рух рукою, ніби моя остання репліка штовхнула його в спину. Нараз спинився. Обернувся.