Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
Аарне відчував губами тремтливі очі і лоскотливі вії, а потім її губи… Дивна мить. Губи дівчини відповідали йому соромливо, несміливо…
Коли він одпустив Майю, вона вже не тікала від нього, а всміхнулася якось сумно і зітхнула:
— Навіщо ти це зробив? Поганий хлопчисько…
Потім погладила його розпашіле обличчя і потягла за руку.
Вони пішли в туман. Сирість охолоджувала палаючі щоки. Неба не було видно, ноги ступали по мокрому снігу. Аарне почав розмову. Він говорив багато, наче хотів надолужити втрачене. Відчувалося, що він щасливий. Майя слухала його і тихо всміхалася.
— Знаєш, Достоєвський любив такі ночі… Він любив туман, у якому обличчя людей видаються зеленими й хворобливими…
— Бр-р! Мені холодно… Майя підняла комір і заховала в нього обличчя.
— Тобі подобається Достоєвський?
— Не знаю, я його не читала…
— Не читала? Хочеш, я принесу тобі?..
Майя погладила його руку.
— Мені зараз ніколи читати. У мене взагалі обмаль часу…
— Що ж ти робиш?
— Одверто кажучи, нічого, — Майя трохи зніяковіла. — Дні такі короткі, одразу ж темніє. Тато не пускає мене пізно з дому… В Талліні завжди пускав… А тут не дозволяє, каже — побачимо…
— Не розумію…
— Я сама не розумію, любий… Ну, каже, що спочатку треба знайти якогось доброго знайомого, тоді надійніше. Інакше з'являться непевні друзі і…
— Непевні? Що це означає? А я теж непевний? — спитав Аарне зацікавлено.
Майя засміялася.
— Можливо… У нас дуже, порядна сім'я, як каже батько…
— Хто твій батько?
— Як це хто?
— Ну, де працює? — уточнив Аарне.
— Він головний бухгалтер. Якась установа з довгою назвою, «Вторпромголовсировина»… А твій?
— Помер.
— Хм… А мати?
— Колгоспниця. Банально, чи не так?
Аарне стиснув руки в кулаки. Майя заперечливо хитнула головою і раптом мовила:
— Ну от ми знову дома!
— Вже?
Аарне огледівся і тільки тепер помітив, що вони стоять коло Майїного будинку.
Густий туман спотворив усі обриси, і білі будинки з мансардами стали до невпізнання однакові.
— У вас гарний будинок, Майю… Ти любиш свій дім?
— Звісно, — здивувалася дівчина. — Чого ти про це питаєш?
— Просто так… Але якби мені довелося вибирати — приватний будинок чи великий державний, то я б вибрав останній.
— А я перший, — сказала дівчина. — Чому тобі не подобається такий маленький гарний будиночок?
Аарне не міг цього пояснити. Замість відповіді він спитав:
— А ти можеш пояснити, чому тобі подобаються ці маленькі будинки?
Дівчина крутила рукавичку.
— Можу. Власне, тут і пояснювати нічого… Знаєш, коли приходиш сюди увечері, вночі, вранці… чи будь-коли — завжди відчуваєш, що приходиш додому. А оті великі будинки, там… там грюкають зовнішніми дверима, товчуться над головою, сусіди варять капусняк… Коли вийдеш з дверей, на сходах на тебе витріщаються різні типи… Ну, досить?
— Звідки ти про це знаєш?
— Уявляю. Чи ти не згоден?
Аарне мовчав. Довкола стояла тиша, тільки з гілок дерев падали на дорогу краплі. Вдалині блищав чорний асфальт.
— Що ти на це скажеш? — не вгавала Майя.
— Що? — розізлився Аарне. — Знаєш, я інколи вечорами йду на околицю. У центрі ще горять вогні, а там тиша! Темрява! А всього пів на десяту! Дощечки, вивіски… Застереження: «Злий собака!» Пусті вулиці… Іноді завиє собака на місяць, і це все!
Майя слухала його, широко розплющивши очі. Аарне ніяково спинився.
— Ти образилась?
— Ні. Але я вважаю, що ти не маєш права лаяти всіх цих людей. Хіба вони винні, що люблять тишу? Звідки ти знаєш, що вони погані? У тебе ж самого нема такого будинку!
У голосі Майї знову пролунали чужі нотки.
— Немає. Це правда.
— Ти мстиш тим, у кого є власні будинки. За що, Аарне?
І знов хлопцеві забракло слів.
— Коли ми зустрінемося?
— Коли хочеш.
— Завтра?
— Згода.
Аарне хотів обняти Майю, але вона відсторонила його і прошепотіла:
— Тс-с! З вікна можуть побачити…
Потім грюкнула хвіртка, загавкав сонний пес, клацнув замок. Аарне трохи постояв перед будинком, ніби жалкуючи про щось. І пішов додому.
Біля воріт тітоньки Іди він за звичкою глянув на годинника.
Пів на першу.
Чи справді такий довгий був цей туманний вечір?
Аарне завагався. Він уже двічі тягнувся рукою до того місця, де мав бути ключ, і не дотягувався: боявся що там пусто. Нарешті наважився.
Ключ був на місці!
Аарне відімкнув двері, зайшов до передпокою і зустрівся віч-на-віч з тітонькою Ідою. Вона стояла в нічній сорочці і важко, схвильовано дихала. У кімнаті за її спиною дзижчала на коротких хвилях якась англійська радіостанція.