Таємниче полум'я цариці Лоани

— Візьму собачі.

— Недобре лишати решту, такої нагоди більше не буде.

Але на решту я не мав грошей, тож повернувся додому з собачими кругляками в кишені. Паола, побачивши придбання, зблідла:

— Це, звичайно, кумедна річ, справжній витвір мистецтва, але де ми їх поставимо? У вітальні, щоб щоразу, як ти пригощатимеш гостя кеш’ю чи асколійськими оливками, він вибльовував усе на килим? У спальні? Вибач, але я не хочу їх там бачити. Віднеси їх до студії, принаймні вони матимуть гарний вигляд на фоні якої-небудь чималенької книжки сімнадцятого століття про природничі науки.

— А я гадав, що зробив влучний постріл.

— Ти хоч усвідомлюєш, що ти єдиний чоловік у світі, єдиний на всій землі, починаючи від Адама і його нащадків, котрого жінка попрохала принести квітів, а він приніс собачі яйця.

— Якщо річ лише у цьому, то це штука для «Книги Ґіннесса». Поза тим, ти ж знаєш, я нездоровий.

— Ой, вибач, ти був і раніш несповна розуму. Чи не тому ти попросив у сестри привезти тобі качконоса? Якось ти хотів приволокти до хати гвинтокрила шістдесятих років, що коштував, як картина Матісса, а галасу від нього було, як у чорта на сковорідці.

Та зрештою Паола сказала, що знає того крамаря і що я теж мав би його пам’ятати, бо одного разу придбав у нього перше видання «Ґоґа» Папіні, ще не розрізане, в оригінальній палітурці, всього за десять тисяч. Тож наступної неділі моя жінка виявила бажання піти зі мною, сказала, що ніколи не знаєш, з чим ти повернешся, цілком можливо, що я міг би приволокти з собою яйця динозавра, і тоді довелося б ламати двері, щоб я зайшов у дім.

— Я прийшла не по марки чи телефонні картки, мене цікавлять старі журнали. Це частина нашого дитинства, — мовила Паола. А я відповів:

— То грець із ними.

Але тут я зауважив альбом про Міккі-Мауса. Я інстинктивно схопив його. Це, мабуть, був не старий екземпляр, а перевидання сімдесятих. Принаймні такий висновок можна було зробити з обкладинки і того, скільки він коштував. Я розкрив альбом посередині: так, це була копія, бо оригінальні альбоми були двокольоровими, у кольорах червоної цегли і каштанів, а цей був біло-синій.

— А звідки ти знаєш?

— Я просто знаю. Гадки не маю звідки.

— Але обкладинка є репродукцією оригіналу, поглянь на дату і на ціну. 1937-й, півтори ліри.

«Скарб Кларабелли» — грав різнокольоровий напис на обкладинці.

— Вони помилилися з деревом, — мовив я.

— Тобто?

Я поспіхом прогорнув альбом і відразу ж абсолютно точно знайшов потрібні малюнки. Але я неначе зовсім не хотів читати те, що говорили герої, немов слова у цих хмаринках були написані незнайомою мені мовою, немов вони всі були однією змазаною плямою. Я радше читав з голови.

— Бачиш, Міккі-Маус з Гораціо, користуючись старою мапою, пішли шукати скарби, заховані дідом та прадідом Кларабелли. Наввипередки із слизняком паном Сквіком і підступним Ґамбаділеньо. Коли вони прийшли на місце і поглянули в мапу, то дізналися, що потрібно відійти від великого дерева, провести лінію до маленького і поєднати їх у трикутник. Копають, копають — пусто. Копали, аж поки Міккі-Мауса не осяяло. Карта датувалася 1863 роком, тож те дерево, яке на карті позначене, як маленьке, тепер — здорове, а те, котре тоді було великим, нині уже зрубали, але, може, десь поблизу ще лишились рештки того дерева. Шукали, шукали, аж ось знайшли стовбур, тож треба переробити розрахунки. Знову взялися за лопати, і — овва — ось він, скарб, саме у тому місці.

— Але звідки ти це пам’ятаєш?

— Таж про це всі знають, хіба ні?

— Ні, не всі, — відповіла Паола збуджено, — ця інформація зберігається не в семантичній пам’яті, а в автобіографічній. Ти починаєш згадувати те, що вразило тебе, коли ти був малим! І допомогла тобі в цьому ось ця обкладинка.

— Ні, не картинка. Справа у назві: «Кларабелла».

— Rosebud[118].