Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Що ж, спробуємо дещо прояснити.
— Сибілло, можливо, ви кличете мене монсеньйор Бодоні, бо сьогодні ми з вами немов уперше зустрілися, але ж ми працюємо з вами вже давно і звикли називати одне одного на «ти», як заведено за таких обставин. То як ви до мене зазвичай звертаєтесь?
Дівчина почервоніла, і знову почулося те чуттєве схлипування «oui, oui, oui».
— Я зазвичай зву тебе Ямбо. Ти з першого дня намагався зробити так, щоб мені було зручно.
Її очі засвітилися щирим щастям, немов у неї з душі камінь упав. Але говорити одне одному «ти» ще нічого не означає. Навіть Джанні, а ми кілька днів тому заходили у його конторку, звертається до своєї секретарки на «ти».
— Отож, — вигукнув я радісно, — будемо чинити, як раніше. Ти знаєш, що може допомогти мені чинити, як раніше.
Але про що вона подумала? Що саме означали для неї слова «чинити, як раніше»?
Повернувшись додому, я ніч не спав, а Паола гладила мені волосся. Я почувався перелюбцем, хоча не скоїв ніякого гріха. З іншого боку, турбувався я зовсім не про Паолу, а про свою особу. Я повторював собі, що вся радість від любові в тому, щоб пам’ятати, що ти кохав. Деякі люди живуть одним-єдиним спогадом. Приміром, Євгенія Ґранде[86]. А як забути про своє кохання? Але, можливо, ще гірше, коли покохав, не пам’ятаючи про це, і сумніватися, чи зазнав кохання взагалі. Та, може, я через своє марнославство не врахував іншу можливість: що я шалено закоханий і роблю їй аванси, а вона ґречно і ніжно, але рішуче дає мені відкоша. Вона лишається, бо я все-таки джентльмен, тож з того дня поводжуся так, ніби нічого не трапилось. Вона почувається комфортно у цій студії, чи не може дозволити собі втратити гарну роботу, але потай вона навіть не усвідомлює цього, та їй лестить мій учинок. Поза тим, я зачепив її жіноче марнолюбство, і вона, не зізнаючись у цьому собі самій, тішиться з того, що має наді мною певну владу, Un’allumeuse[87]. Або ще гірше: ця «тиха вода» пустила на своє дно цілісінький мій статок, змушуючи мене виконувати свої бажання. І цілком зрозуміло, що я передав усе до її рук, включно з інкасо, правом на внесення і зняття коштів з рахунків. І я, як професор Унрат[88], уже проспівав свою останню пісню, я пропаща людина, і мені було вже не втекти. Я перестав показуватися людям на очі. Хтозна, можливо, у цій недузі мій порятунок. Не все те лихо, що лихом зветься. Який я жалюгідний, як же я псую все, до чого торкаюся, може, вона ще незайманка, а я роблю з неї шльондру. Хай там як, а підозри, відступництво лише все погіршують: коли не пам’ятаєш своєї любові, не можеш знати, чи предмет твого кохання був вартий твоїх почуттів. З тою Ванною, яку я зустрів якось уранці кілька днів тому, все зрозуміло: то був явний флірт, лиш ніч чи дві, може, потім кілька сповнених відчаю днів, та й по всьому. Але в даному випадку на кону чотири роки мого життя. Ямбо, а може, ти зараз закохуєшся, може, аж до сьогодні між вами нічого не було, і саме зараз ти мчиш назустріч своїй загибелі? І лише тому, що вважаєш себе проклятим і волієш віднайти свій рай? Кажуть, бувають бовдури, які шукають забуття на денці пляшки чи вживають наркотики, звертаючись до самих себе: «О, я бідолашний, якби я лишень міг про все забути». Але я один знаю, що значить «забути». Я ж бо знаю, що забуття — то найстрашніше жахіття. Чи існує наркота, що допомагає згадати?
Може, Сибілла...
Ну ось, знову починається. Як я потай задивлюся на тебе, далеку, немов королева, постава велична, волосся незібране, й поморочиться мені в голові...[89]
Наступного ранку я взяв таксі і поїхав до Джанні в офіс. Я спитав його просто в очі, що він знає про нас із Сибіллою. Здавалося, що таке моє прохання було йому як грім посеред ясного неба:
— Але ж, Ямбо, всі ми потроху втрачаємо голову через Сибіллу: я, ти, твої колеги і навіть дехто з твоїх клієнтів. Декотрі приходять до тебе у крамничку лише для того, щоб помилуватися цією дівчиною. Але то все жарти, парубоцькі штучки. Ми по черзі беремо на кпини один одного через це. А нещодавно ми пожартували і з тобою: «Агов, здається, між вами з красунечкою Сибіллою жарко». Іноді ти сміявся й підігрував, удаючи, що між вами кипуча пристрасть, а іноді прохав припинити, кажучи, що вона могла б бути тобі за доньку. То все забавки. Тому я й спитав тебе про Сибіллу того вечора, гадав, що ти вже бачився з нею, і хотів дізнатися, яке враження вона на тебе справила.
— То я ніколи не казав тобі нічого такого про нас двох?
— А що, було щось цікавеньке?
— Не хитруй, ти ж знаєш, що я — безпам’ятний. І я приїхав, щоб дізнатися, чи я коли-небудь розповідав тобі щось такеє.
— Ні слова. До речі, про свої походеньки ти завжди мені звірявся, може, навіть, щоб я тобі позаздрив. Про Кавассі, про Ванну, про американку з лондонської книгарні, про прекрасну голландку, заради якої ти тричі навмисно літав у Амстердам, про Сильвану...
— Ну ж бо, який за мною тягнеться шлейф?
— Довжелезний. Для мене, патологічного однолюба, так аж занадто довгий. Але присягаюся, про Сибіллу ти ніколи нічого не казав. А що ти собі втовкмачив у голову? Так, учора ви зустрілись, вона була до тебе привітна, тож ти подумав, що бути поруч неї і не мати на думці нічого такого було б неможливо. Ти звичайний чоловік, і я, певна річ, не чекав, що ти зайдеш і скажеш: «Агов, а що це тут за хівря?» Крім того, жоден з нас так і не дізнався, чи має Сибілла особисте життя. Завжди привітна і готова прийти на допомогу, хто б не просив, неначе має на меті тільки йому і догодити. Іноді дівчата бувають звабливими саме тому, що не пускають бісики. Справжній крижаний сфінкс.
Ймовірно, Джанні говорив цілком відверто, але це ще нічого не означало. А якщо між мною і Сибіллою виникло щось набагато серйозніше за те, що було з іншими? Якщо вона була саме Тією, і я не зізнався навіть Джанні? Це мала бути наша з Сибіллою солодка змова.
Чи, може, все зовсім не так. Крижаний незворушний сфінкс поза роботою має особисте життя. Може, навіть зустрічається вже з кимось. Вона ідеалістка і не змішує роботу й особисті стосунки. А мене роз’їдають ревнощі до невідомого суперника. Може, колись твій цвіт украдуть, живець цнотливий, рибалчині руки тебе зірвуть, не знаючи чарів сили...
— Ямбо, я знайшла для тебе чудову «вдову», — промовила Сибілла, хитро примружуючи очі. О, вона вже поводиться зі мною невимушено, і це приємно.
— Яку ще вдову?
Дівчина пояснила мені, що у букіністів такого рівня, як я, існує декілька способів, як можна заробити, купуючи книги. Іноді просто до студії забігає якийсь простак і питає, чи вартує його книжечка якихось грошенят, і якщо так, то хоче знати ціну. І тут усе залежить від твоєї чесності, хоч, звісно, ти завжди намагаєшся підзаробити. Чи приходить певна особа, колекціонер у скруті, який, звичайно, прекрасно знає ціну свого товару, і тут ти можеш накинути щонайбільше кілька копійчин. Можна ще купувати лоти на аукціонах, і там може вийти діло, лише якщо ти один знаєш, скільки насправді коштує та книга, але ж колеги твої теж не йолопи. У цьому разі навар зовсім незначний, і заробити можна лише на дійсно дорогих екземплярах. Ще ти купуєш у своїх колег, приміром, якщо у нього є книга, до якої його клієнтура зовсім не виявляє цікавості, тож він скидає ціну, а ти купуєш, бо саме знайшов її палкого поціновувача. Врешті, існує ще стратегія стерв’ятника. Шукаєш заможні родини, велич яких занепадає. Але вони мають старовинні маєтки і запилені бібліотеки, тож ти чекаєш, поки піде на той світ старенький дідусь, чоловік чи дядечко. А спадкоємці вже не знають, куди тікати від своїх проблем, і вже розпродують старовинні меблі, коштовності, але й гадки не мають, як оцінити той книжковий стос, до якого, звісно, вони й жодного разу не заглядали. Проте «вдова» — це цілком умовний термін, бо трапляються і небожі, що хочуть щонайскоріше здихатися кількох триклятих примірників, щоб отримати на руки трохи швидких грошенят, а якщо то ще й гульвіса чи наркоман, то для нас ще й краще. Тож з’являєшся на порозі ти, на два чи три дні зачиняєшся у тому просторому похмурому сховищі, а потім вирішуєш, як тобі діяти.
86
Героїня однойменного роману Оноре де Бальзака, що багато років чекала на повернення свого кузена, котрого покохала, і яка протягом усіх років чекання згадувала кілька днів, що вони були разом.
87
«Та, що запалює серця» (фр.) — вираз, що застосовується до жінок, які «запалюють серця», нічого не даючи натомість.
88
Герой однойменного роману Генріха Манна, літній учитель, що закохується у молоду співачку з кабаре, яка, ставши його дружиною, повсякчас принижує його.
89
З вірша Вінченцо Карделлі «Юнка».