Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Тутечки я замислився. Гівенця ще важко було назвати моїм «липовим відваром», та чи міг я сподіватися, що у моїх дослідженнях я дійду до сфінктера. Щоб нагнати втрачений час, потрібна астма і аж ніяк не пронос. Астма стосується дихання, адже це віддих (хоч і дуже утруднений) душі. Але це для людей заможних, що можуть дозволити собі кімнати, оббиті корковим деревом[130]. А от злидарі в полі просто неба не випускають дух, вони випускають гівенця.
Проте я не почувався знедоленим, а навпаки — напрочуд щасливим. Відколи я прийшов до тями, таким щасливим я ще не почувався. Кажу вам, воістину незбагненні шляхи Господні, іноді вони можуть йти навіть через задній прохід.
Отже, день скінчився так. Я тинявся лівим крилом маєтку і натрапив на кімнату, як я здогадуюсь, своїх онучат (то була величезна зала з трьома вікнами, по кутках малі покинули триколісні велосипеди і ляльок, зодягнених у чоловічі костюми), у моїй спальні на комоді лежали книжки, які я, певно, поклав там, коли був тут востаннє. Нічого особливого чи цікавого. Але у старе крило я йти не наважився. Я ще мушу краще ознайомитися з місцевістю.
Я пообідав на Амалієвій кухні поміж старих рундуків для борошна, столів і стільців, які належали ще її батькам, вдихаючи пахощі, які випускав часник, підвішений на балці. Кролик був божественний, а салат узагалі вартував усієї подорожі. Я вмочував окраєць хліба в рожеву розмаринову заправку, по якій плавали маленькі олійні плямки, але вся суть була у відкритті смаку заново, а не в тому, щоб його згадати. Мені не потрібна була допомога моїх смакових рецепторів, я вже знав цей смак. Я пив, скільки душа забажає: тутешнє вино краще за всі французькі, разом узяті.
Я познайомився з усіма домашніми мешканцями: старезним облізлим псом Піппо, який, проте, як наполегливо переконувала мене Амалія, був відмінним сторожем. Поза тим, великої довіри він не викликав, адже був сліпий на одне око, старий і явно очманілий. Окрім собаки, я познайомився ще з трійком котів. Двоє з них були паршиві і відлюдькуваті, а третій був якоїсь породи штабу «чорної ангори», мав густе і м’якеньке хутро і вмів випрошувати їжу з удячністю, потираючись об мої ноги з ледь чутним звабливим муркотінням. Гадаю, я любив усіх цих тваринок (хіба не тому я підписався під законом про заборону вівісекції), але підсвідомому почуттю прихильності не накажеш. Тож я вподобав третього кота, і саме він отримував від мене найбільш ласі шматочки. Я спитав у Амалії, як звати котів, але жінка сказала, що коти до хрещеного люду не належать, на відміну від собак, а тому безіменні. Я не вгамовувався і знову спитався, чи можна назвати чорного Мату, і Амалія дозволила, якщо мені не досить звичайного «киць-киць-киць». Але, певно, подумала, що ці міські мають у голові замість мізків — цвіркунів.
А цвіркуни (справжні) зчинили надворі неймовірний галас, тож я вийшов з хати, щоб послухати їх. Я звів очі до неба, сподіваючись побачити там знайомі обриси. Сузір’я, виключно сузір’я з астрономічного атласу. Я впізнав Велику Ведмедицю, але лише як феномен, про який багато чув. Мені знадобилося пройти такий шлях, щоб урешті зрозуміти, що в енциклопедіях усе ж таки є сенс. Поверніться до interiorum hominem[131] і знайдете — «Лярусс»[132].
Подумки я сказав собі: Ямбо, ти маєш паперову пам’ять. В її основі не нейрони, а паперові сторінки. Можливо, колись з’явиться така електронна чудасія, що дасть можливість за допомогою комп’ютера подорожувати сторінками всіх без винятку книг, які колись створила людина від самого початку віків і аж дотепер. Лише одним натисканням клавіші можна буде переходити від однієї до іншої, навіть не знаючи більше, де ти і хто ти такий. І тоді всі стануть такими ж, як ти.
Тим часом, очікуючи на таке юрбище так само безталанних товаришів, я пішов спати.
Я майже провалився у сон, як тут почув, що мене хтось кличе. Він запрошував мене до вікна, нав’язливо шамкаючи «в-ш-ш-ш». Хто ж міг звати мене знадвору, вчепившись за віконниці? Я враз розчинив їх і встиг лише зауважити, як у глупу ніч тікала біляста тінь. Пізніше Амалія пояснила мені, що то був пугач. Вони полюбляють жити на горищах і у водостічних жолобах порожніх будинків, але щойно відчують, що там хтось є, враз змінюють свій прихисток. Як прикро. Але чому той пугач-втікач пробудив у мені відчуття, яке я описав Паолі, як «таємниче полум’я»? Той пугач, чи будь-який інший з його побратимів, ймовірно, були частиною мене самого. Ймовірно, вони будили мене і раніше, щораз утікаючи у непроглядну ніч. Недолугі привиди дурбецала. Дурбецала? А ось це слово я напевне дізнався не з енциклопедій. Отже, воно прийшло до мене зсередини чи з далекого дитинства.
Спав я тривожно. У якусь мить я прокинувся від сильного болю в грудях. Перше, що мені спало на думку, — це інфаркт. Адже відомо, що все починається саме так. Потім я без жодних роздумів устав і автоматично пішов шукати пакетик, у який Паола поклала мої ліки. Я випив «Маалокс». Отже, «Маалокс» — значить, у мене гастрит. Так, якщо з’їсти, що не треба, завжди починається напад гастриту. Хоча насправді я просто переїв. Паола попереджала мене, щоб я шанувався і не їв надміру. Поки вона була поруч, то стояла цербером над моєю душею, але тепер треба вчитися контролювати себе власними силами. Амалія нічим би мені не зарадила, бо за звичками сільських людей гарно попоїсти — це завжди на добро, а погано лише тоді, коли їсти немає геть нічого.
Скільком речам я ще мушу вчитися...
6. Новітній словник Мелці
Я зійшов до села. Підійматися вгору, повертаючись назад, було важкувато, але я добренько погуляв і відчув приплив сил. Добре, що я прихопив з міста кілька пачок «Житан», бо тут продають лише «Мальборо лайт». Сільський люд, що тут скажеш.
Я розповів Амалії про пугача, що прилітав уночі. Проте, коли я сказав, що птаха видалася мені привидом, жінка навіть не усміхнулася, а стала серйозною:
— Ні де бо, пугачі — гарні птахи, вони нікому не заподіють лиха. Але отам унизу, — і вона кивнула на схили ланґійських пагорбів, — от там живуть ще й відьмачки. Хто такі відьмачки? Мені навіть лячно про них говорити, але бідолашний тато завжди розповідав про них купу різних історій. Та ви не турбуйтеся, вони сюди не приходять, а лишаються там лякати неосвічених селян. Відьмачки не чіпають паничів, які принаймні знають, як змусити їх злякатися і тікати так, щоб аж волосся сторчки стояло. Відьмачки — це лихі жінки, які з’являються ночами. А якщо надворі злива чи туман, їм ще й краще, бо тоді вони немов риби у воді.
Амалія не хотіла більше про них говорити, але позаяк вона заговорила про туман, я спитав, чи часто він тут буває.
— Чи часто? Свята Маріє, та я б сказала, що аж занадто. Іноді, як визирнути з одвірка, крізь туман не видно, де починається стежина! Та що там казати, не видко навіть подвір’я, а якщо в хаті хтось є, то у вікні світиться так, немов від звичайної свічки. Навіть коли туман не підіймається до нас, звідси видно огорнені ним гори. Якийсь час узагалі нічого не розгледіти, потім неначе щось виринає з туману, чи глечик, чи обриси каплички, а потім знову все біле-білісіньке, немов низовиною хтось розлив відро з молоком. Тому, залишаючись тут у вересні, ви дуже ризикуєте, адже, окрім червня і серпня, у цих місцях увесь час стоїть туман. У низовині, там, у містечку, живе один неаполітанець, на ім’я Сальваторе, який ще років двадцять тому приїхав сюди працювати, адже ви знаєте, як бідують люди на півдні, так от він досі не призвичаївся до наших туманів. Каже, що у них на Водохрещу і то краща погода. Ви не повірите, скільки разів він звалювався у гірські струмки, губився у полі, а ми ходили шукати його вночі з ліхтарями. Та я нічого не кажу, вони, певно, добрі люди, хоч і не такі, як ми.
130
Йдеться про Марселя Пруста, що, маючи важку форму астми, вимушений був на схилі життя багато часу перебувати в кімнаті, оббитій корковим деревом.
131
Цитата з Блаженного Августина: «In interiorem hominem redi: ibihabitat Deus» — «Шукай внутрішню людину: там є Господь». Тобто слова лише підштовхують до здобуття знання, справжнє знання у внутрішній людині.
132
У 1851 році в Парижі П’єр Лярусс заснував видавництво, що спеціалізується на енциклопедіях і словниках, тож під цим словом розуміють саме словник.