Таємниче полум'я цариці Лоани

— Як на мене, ми не надто подібні. Ноги замість голови? А замість носа що, пеніс?

— Стривай-но. У його свідомості ноги ставали головою лише час від часу. Значно гірше було у нього з пам’яттю. Вона була уривчаста, ніби хто стер її на порох, тож тобі ще поталанило. Він не тільки не пам’ятав, де народився і як звали його маму, — чоловік навіть забув грамоту. Тож Лурія взявся за його лікування і зауважив, що Засецький має залізну волю. Чоловік знову вчиться читати й писати, пише й пише без угаву. За чверть століття він занотовує не лише все те, що віднаходить у спустошених Гротах своєї пам’яті, а й те, що трапляється з ним кожного дня. Неначе його рука завдяки своїм механічним навичкам спромоглася привести до ладу все те, з чим не змогла впоратись його голова. Немов рука була розумнішою за нього самого. Та він помалу відновив усе своє життя. Ти, звісно, не в такому становищі, але ось що мене вразило: він зміг розвинути у себе паперову пам’ять[121]. І витратив на це двадцять п’ять років. А в тебе вона вже є, лишень, певно, не така. Твоя печера знаходиться у сільському будиночку. Знаєш, останнім часом я багато про це думала. Ти занадто рішуче відкараскався від свого дитинства й юності, заперши свої паперові спогади на глухий замок. Можливо, там ще зберігається щось, що зачепить тебе, коли ти підійдеш ближче. Отже, ти зробиш мені таку ласку і поїдеш до Солари. Але спочатку наодинці, бо, по-перше, наразі я не можу покинути роботу, а по-друге, ти маєш пройти через це самотужки. Через твоє далеке-далеке минуле. Якщо все буде намарно, щонайбільше ти втратиш тиждень-два, але подихаєш свіжим повітрям, воно тобі не зашкодить. Я вже телефонувала Амалії.

— А хто така Амалія — дружина Засецького?

— Авжеж, його бабуся. Я вже розповіла тобі все про Солару. Ще з часів, як твій дід був живий, там оселилися орендарі, Марія і Томазо, на прізвисько Мазулу. На той час навколо маєтку було багато землі, чимало виноградників і багацько худоби. Ти ріс на очах у Марії, і вона любила тебе від щирого серця. У них була дочка, Амалія. Вона була старша за тебе на десять років і правила тобі за старшу сестру, няньку, врешті, за всіх. Вона просто молилася на тебе. Та коли твої дядько з тіткою продали землі, а з ними і молочарню у горах, у маєтку лишився ще невеличкий виноградник, садочок, город, свинарник, кролятня і курник. Про оренду вже не йшлося, тож ти залишив усе родині Мазулу, з умовою, що вони дбатимуть про будинок. А потім і Марії з Томазо не стало, а Амалія так ніколи і не вийшла заміж, бо, відверто кажучи, не вдалася на вроду, тож і далі мешкала у маєтку, живучи з того, що продавала яйця і курей на сільському базарі; коли треба, приходить колій і коле їй льоху, двоюрідні брати-сестри допомагають збирати незначний урожай винограду. Загалом, вона не нарікає, хіба що почувається трохи самотньою, тому страшенно радіє, коли приїздять дівчата з малими. Жінці платять за все, що спожили — яйця, кури, ковбасу, окрім фруктів — «то ваше добро», каже. Вона має золоте серце, а куховарить як! От побачиш! Як дізналася, що ти приїздиш, місця собі не знаходила: «Любий панич Ямбо те, любий панич Ямбо се...»