Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Таємниче полум'я цариці Лоани
Таємниче полум'я цариці Лоани - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Таємниче полум'я цариці Лоани

Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:

«Людей нагородили пам’яттю як тимчасовим напівзасобом, затичкою, бо для них час спливає дуже стрімко і що минуло — те минуло без вороття. А я мав привілею смакувати все з самого початку...» — так каже про себе Джамбатиста Бодоні на прізвисько Ямбо, шістдесятирічній букініст з Мілана. Він утрачає пам’ять після інсульту, не може згадати свою родину, минуле і навіть власне ім’я, та при цьому пам’ятає все, що колись читав. Щоб знайти втрачене минуле, Ямбо їде до маєтку, де проминуло його дитинство. Він шукає себе самого серед старих газет та книг, дитячих журналів та коміксів, та йому не вдається повернути спогади. Ямбо вже готовий припинити пошуки, та тут він знаходить... Але не будемо розкривати всіх таємниць, читач має розкрити їх сам, дійти до кінця, як, урешті-решт, дійшов до кінця Ямбо...
1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23 ... 97
Перейти на страницу:

— Як на мене, ми не надто подібні. Ноги замість голови? А замість носа що, пеніс?

— Стривай-но. У його свідомості ноги ставали головою лише час від часу. Значно гірше було у нього з пам’яттю. Вона була уривчаста, ніби хто стер її на порох, тож тобі ще поталанило. Він не тільки не пам’ятав, де народився і як звали його маму, — чоловік навіть забув грамоту. Тож Лурія взявся за його лікування і зауважив, що Засецький має залізну волю. Чоловік знову вчиться читати й писати, пише й пише без угаву. За чверть століття він занотовує не лише все те, що віднаходить у спустошених Гротах своєї пам’яті, а й те, що трапляється з ним кожного дня. Неначе його рука завдяки своїм механічним навичкам спромоглася привести до ладу все те, з чим не змогла впоратись його голова. Немов рука була розумнішою за нього самого. Та він помалу відновив усе своє життя. Ти, звісно, не в такому становищі, але ось що мене вразило: він зміг розвинути у себе паперову пам’ять[121]. І витратив на це двадцять п’ять років. А в тебе вона вже є, лишень, певно, не така. Твоя печера знаходиться у сільському будиночку. Знаєш, останнім часом я багато про це думала. Ти занадто рішуче відкараскався від свого дитинства й юності, заперши свої паперові спогади на глухий замок. Можливо, там ще зберігається щось, що зачепить тебе, коли ти підійдеш ближче. Отже, ти зробиш мені таку ласку і поїдеш до Солари. Але спочатку наодинці, бо, по-перше, наразі я не можу покинути роботу, а по-друге, ти маєш пройти через це самотужки. Через твоє далеке-далеке минуле. Якщо все буде намарно, щонайбільше ти втратиш тиждень-два, але подихаєш свіжим повітрям, воно тобі не зашкодить. Я вже телефонувала Амалії.

— А хто така Амалія — дружина Засецького?

— Авжеж, його бабуся. Я вже розповіла тобі все про Солару. Ще з часів, як твій дід був живий, там оселилися орендарі, Марія і Томазо, на прізвисько Мазулу. На той час навколо маєтку було багато землі, чимало виноградників і багацько худоби. Ти ріс на очах у Марії, і вона любила тебе від щирого серця. У них була дочка, Амалія. Вона була старша за тебе на десять років і правила тобі за старшу сестру, няньку, врешті, за всіх. Вона просто молилася на тебе. Та коли твої дядько з тіткою продали землі, а з ними і молочарню у горах, у маєтку лишився ще невеличкий виноградник, садочок, город, свинарник, кролятня і курник. Про оренду вже не йшлося, тож ти залишив усе родині Мазулу, з умовою, що вони дбатимуть про будинок. А потім і Марії з Томазо не стало, а Амалія так ніколи і не вийшла заміж, бо, відверто кажучи, не вдалася на вроду, тож і далі мешкала у маєтку, живучи з того, що продавала яйця і курей на сільському базарі; коли треба, приходить колій і коле їй льоху, двоюрідні брати-сестри допомагають збирати незначний урожай винограду. Загалом, вона не нарікає, хіба що почувається трохи самотньою, тому страшенно радіє, коли приїздять дівчата з малими. Жінці платять за все, що спожили — яйця, кури, ковбасу, окрім фруктів — «то ваше добро», каже. Вона має золоте серце, а куховарить як! От побачиш! Як дізналася, що ти приїздиш, місця собі не знаходила: «Любий панич Ямбо те, любий панич Ямбо се...»

— Панич Ямбо. Як вишукано. До речі, чому ви звете мене Ямбо?

— Для Амалії ти будеш паничем навіть на дев’ятому десятку. А чому Ямбо, то мені пояснила сама Марія. Ти сам це вигадав, коли був малим. Сказав, що тебе звати Чубатеньким Ямбо. Тож усі стали кликати тебе Ямбо.

— Чубатенький?

— Бачиш, у дитинстві в тебе був чималенький чуб. Ім’я Джамбатіста тобі було не до смаку, і зрозуміло чому. Та не будемо про паспортні оказії. Тобі нелегко було б їхати потягом, бо треба тричі пересідати, та Ніколетта поїде з тобою. Вона позбирає все, що ти позабував там на Різдво, і миттю повернеться додому, залишивши тебе у дбайливих і ласкавих руках Амалії. Вона вміє з’являтися, коли вона потрібна, і непомітно зникати, коли ти хочеш побути на самоті. П’ять років тому ми провели там телефон, тож можемо спілкуватися в будь-який час. Благаю, спробуй.

Я попросився кілька днів поміркувати. Я ж бо перший заговорив про подорож, але для того, щоб уникнути пообідніх візитів до студії. Та чи справді я хотів їх уникнути?

Я блукав лабіринтом. Куди не піди — вибір невдалий. Та й звідки я хотів піти? Чиї це слова: «Сезам, відчинись, я хочу звідси піти»[122]. Але ж я хотів увійти, як Алі-Баба. У печеру своєї пам’яті.

Моїм мукам зарадила Сибілла. Якось по обіді на неї напала нестримна гикавка, дівчина трохи зашарілася (кров розтікається, немов полум’я на личку твоєму, і світ всміхається...[123]) і, повозившись з купкою карток, які лежали поряд, випалила:

— Ти маєш знати першим. Я виходжу заміж.

— Як то заміж? — миттю спитався я, ледь стримавши: «як ти смієш!».

— Одружуюсь. Знаєш, як чоловік із жінкою обмінюються обручками, а інші їм посміхаються?

— Та ні, це я знаю, я мав на увазі... і ти залишиш мене самого?

— Та чому ж залишу? Він ще вчиться на архітектора, отже заробляє ще не так багато, тому ми обоє маємо працювати. Та й як же я тебе облишу?

Він всадив ножа йому в серце і двічі його обернув[124]. Кінець «Процесу» — так, кінець процесу.

— Я теє, хотів спитати: як давно ви зустрічаєтесь?

— Недавно. Ми познайомились лише кілька тижнів тому, ти ж знаєш, як буває. Він гарний парубок, от побачиш.

Як буває... Звичайно, можливо, раніше було багато таких «гарних парубків». Може, вона по повній скористалася моєю недугою, щоб покінчити з нестерпним становищем. Може, навіть вона кинулася на шию першому ж ліпшому. Як стрибок у темінь. У такому разі, я скривдив її двічі. Але яка сволота її скривдила? Все відбувається так, як зазвичай трапляється у таких випадках: вона зустрічає однолітка, молодого, і закохується вперше в житті... Вперше, так? Може, хтось зірве твій цвіт, йому буде щастя і радість, що не чатував...

— З мене гарний весільний подарунок.

— Ще вдосталь часу. Ми вирішили все лише вчора. Але я хочу почекати, поки ти одужаєш, тоді я зможу без докорів сумління взяти тижневу відпустку.

— Без докорів сумління. Яка тактовність.

Який запис про туман я читав останнім? Здається, «Коли ми дісталися римського вокзалу, у вечір Святої неділі, вона щезла за туманом у вагоні потяга, і мені здалося, що я втратив її назавжди, без вороття»[125].

Отже, все скінчилося саме по собі. Що б там не було між нами в минулому, тепер цього вже немає. Відтепер лише батьківські почуття.

Тепер я міг їхати. Ба навіть більше — мав. Я повідомив Паолу, що їду до Солари. Вона не тямила себе від радості:

— От побачиш, тобі буде там добре.

Камбало, камбало, рибонько, сама собі володарка, моя жінка, цяя відьма, мною верховодить попри мою волю...[126]

— А ти підступний. За місто, за місто.

Увечері, коли ми лежали в ліжку і Паола давала мені останні настанови перед від’їздом, я почав пестити її груди, вона ніжно застогнала, і я відчув щось на кшталт жадання, але разом з тим відчуття було солодким і, може, навіть знайомим. Ми кохалися.

Вочевидь, так само, як і з чищенням зубів, моє тіло добре пам’ятало, як це робиться. Ми кохалися спокійно й неспішно. Вона кінчила першою (виявляється, так було завжди), за нею я. Втім, для мене це було наче вперше. Правду кажуть, кохатися й справді так приємно. Мене це не здивувало, але я почувався так, ніби давно про це знав розумом, а от тіло лише зараз відчуло це по-справжньому.

— Непогано, — мовив я, лягаючи голічерева, — тепер я втямив, чому це всім так подобається.

вернуться

121

Одна з тез Еко, за якою ми маємо три види пам’яті: органічну — тобто пам’ять, закарбовану в плоті й крові, керовану мозком; мінеральну — ту, що колись викарбовувалась на глиняних табличках, а тепер існує у вигляді електронно-силіконової пам’яті комп’ютерів; рослинну, або паперову, — ту, що колись зберігалася на древніх папірусах, а тепер — на папері.

вернуться

122

Цитата зі Станіслава Єжи Лєца (1906—1966).

вернуться

123

Вінченцо Кардареллі, «Юнка».

вернуться

124

Кінцева фраза «Процесу» Франца Кафки.

вернуться

125

Ґабріеле Д’Аннунціо, «Тріумф смерті».

вернуться

126

Уривок з казки братів Ґрімм «Рибалка та його дружина».

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23 ... 97
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)