Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Ада спробувала викликати у моїй голові які-небудь спогади, та зазнавши невдачі, розплакалась. Я попросив її, щоб, як їхатиме на гостину, привезла мені качконоса. Він житиме у нашій вітальні, проте, хоч убий, гадки не маю, навіщо. З огляду на мою обізнаність, з таким самим успіхом я міг попросити кенгуру, але, певно, я підсвідомо пам’ятаю, що вони гидять у хаті.
Удень я забігав до студії всього на кілька годин. Сибілла саме готує новий каталог, тож, певна річ, чудово орієнтується у нашій бібліографії. Я швидесенько все оглядаю, кажу, що все йде чудово, а потім вигадую, що мені треба на прийом до лікаря. Вона збентежено дивиться мені вслід. Дівчина знає, що я нездоровий, то що в цьому дивного? Чи гадає, що я її уникаю? Та хіба я можу їй зізнатися: «Знаєш, любонько моя, я не хочу, щоб ти була вигадкою, котра допомагає мені сфальшувати мою пам’ять».
Я спитався у Паоли, яких я дотримувався політичних поглядів. Не хотів би я виявити, що був, ну, скажімо, фашистом.
— Твої погляди можна назвати по-доброму демократичними, — відповіла Паола, — але то радше через інстинкт, а не через переконання. Ти завжди казав, що від політики тобі нудно, тож задля того, щоб подискутувати, називав мене «La Pasionaria»[106]. Ти немов ховався за своїми старенькими книгами від світу, що викликав у тебе страх чи зневагу. Хоча ні, я несправедлива до тебе, ти не зневажав світ, адже важливі моральні дилеми завжди запалювали у тобі почуття. Ти повсякчас підписувався під зверненнями пацифістів і тих, хто виступає проти насилля, расизм тебе надзвичайно обурював. Ти навіть підписався за закон, що забороняє вівісекцію.
— Тварин, чи не так?
— Звісно. Вівісекція людей зветься війною.
— А я що, завжди був таким, навіть... до того, як ми зустрілися?
— У дитинстві і юності ти ставився до цього дещо поверхово. Проте я ніколи не могла цього зрозуміти. У тобі завжди міцно спліталися жорсткість і цинізм. Якщо тобі приносили петицію проти смертної кари, ти підписував і посилав гроші товариству, що виступає проти наркоманії, але водночас, коли ти дізнавався, приміром, що десь у Центральній Африці під час війни між племенами загинуло десять тисяч дітей, ти знизував плечима, ніби кажучи: «що ж, світ недосконалий, і цьому не зарадиш». Ти завжди був людиною життєрадісною, любив принадних жінок, вино, гарну музику, але в мене чомусь завжди складалося враження, що це лише твоя зовнішня оболонка, що допомагає тобі сховатися. Коли нарешті тебе залишали у спокої, ти казав, що історія — це кровопролитна загадка, а створення світу — то суцільна помилка.
— Ніщо не змусить мене забути, що цей світ — творіння злостивого Бога, тінню якого я є[107].
— Чиї це слова?
— Я вже не пам’ятаю.
— Певно, щось тебе таки зацікавило. Одначе ти завжди був готовий гори звернути, якщо хтось потребував допомоги. Коли підтопило Флоренцію[108], ти визвався добровольцем і витягав з-під бруду книги з Національної бібліотеки. Отак, ти був небайдужим до малого лиха, але водночас цинічним у ставленні до великих бід.
— Гадаю, це правильно. Кожен робить те, на що спроможний. А в усьому іншому, як казав Граньйоло, винен Бог.
— Хто такий Граньйоло?
— І цього я вже не пам’ятаю, хоч колись, безперечно, знав.
Що ще я знав колись?
Якось уранці я прокинувся і, прийшовши на кухню зробити собі кави (без кофеїну), почав наспівувати «Рим, не утни дурниць сьогодні»[109]. Чому мені спала на гадку ця пісенька?
— Гарний знак, — підбадьорила мене Паола, — ти починаєш згадувати.
Отже, здається, я щодня, коли варив собі каву, наспівував пісеньку.
Тож жодної підстави в тому, що мені згадалася саме ця пісня, а не будь-яка інша, не було. Жоден аналіз на кшталт «що тобі сьогодні снилося, про що ми з тобою говорили вчора, що ти читав перед сном» не приніс хоч якихось вартих довіри пояснень. А от те, наприклад, як я натягав шкарпетки, колір сорочки, бляшанка, яку я зауважив мимохідь, змушували мою пам’ять галасливо кричати.
— Ти наспівував, — додала Паола, — лише пісні з п’ятдесятих років і ті, що були пізніше, щонайбільше — повертався до пісень з перших фестивалів у Сан-Ремо, як-от «Лети, голубко біла, лети»[110] чи «Гусочка і маки»[111]. Я ніколи не чула від тебе пісень до п’ятдесятих, жодної пісеньки сорокових, тридцятих, двадцятих.
Паола згадала «Я самотня містом іду»[112] — дуже популярну пісню повоєнних років. Навіть їй, попри те, що була ще зовсім малою, ця пісня міцно засіла у голові, бо тоді вона безугавно лунала по радіо. Звісно, мені здалося, що я її вже чув, але пісенька мене не зацікавила. Ніби мені проспівали «Casta diva», хоч, як видається, я ніколи не був ревним шанувальником опери. Це не мало нічого спільного, приміром, з «Елеанор Ріґбі»[113], «Que serà, serà, whatever will be will be»[114] чи «Sono una donna non sono una santa»[115]. Що ж до більш ранніх пісень, то Паола пояснювала мою до них байдужість тим, що вона називала «викресленням минулого».
З плином часу Паола зауважила, що я непогано знався на класичній і джазовій музиці. Я залюбки ходив на концерти, слухав програвач, але ніколи не виявляв бажання послухати музику по радіо. Щонайбільше, я слухав її як тихий музичний супровод, та й то якщо її вмикав хтось інший. Вочевидь, радіо було чимось на кшталт сільського будиночка в Соларі — відгомінням минулих часів.
Та наступного ранку, щойно прокинувшись і роблячи собі каву, я вже наспівував:
Мелодія сама просилася назовні. На очах виступили сльози.
— А чому ти заспівав саме її?
— Так, заспівав, і все. Може, через те, що вона називається «Шукаючи тебе». Хто співає її, не знаю.
— Ти заступив за сорокові, — поміркувавши, сказала Паола з цікавістю.
— Не в тому річ, — відповів я, — просто у мене щось ворухнулось усередині. Неначе... Але ж про цікаву геометрію у «Флатландії»[116] ти теж читала. Так ось, ті трикутники і квадрати живуть собі у двовимірному світі й гадки не мають, що таке тривимірність, об’ємність. А тепер уяви, що хтось із нас, тривимірних, торкнеться до них згори. Бідолахи відчують щось, чого не в змозі будуть пояснити. Уяви, що прийшов хтось із чотиривимірного простору і торкнув нас ізсередини, ну, скажімо, за шлунковий сфінктер. А що б ти відчула, якби тобі хтось полоскотав сфінктер? Я б назвав це таємничим полум’ям.
— Яким таким «таємничим полум’ям»?
— Не знаю, але мені захотілося сказати саме так.
— Те ж саме ти відчув, коли побачив світлину, на якій були твої батьки?
106
Натяк на Долорес Ібаррурі, на прізвисько Пассіонарія — діячку іспанського та міжнародного руху, лідера комуністів Іспанії.
107
Уривок з твору «Злий деміург» французького письменника та мислителя румунського походження Еміля Мішеля Чорана (1911—1995).
108
Йдеться про затоплення Національної бібліотеки у Флоренції 1966 року.
109
Пісня композитора Армадо Тровайолі з мюзиклу «Руґангіно».
110
Пісня Біксіо Керубіні та Карлетто Кончіні «Лети, голубко біла, лети» (1952), отримала перший приз на конкурсі у Сан-Ремо, виконував співак Клаудіо Вілла.
111
Пісня Маріо Панцері та Вітторіо Маскероні, що отримала другий приз на тому ж таки фестивалі у виконанні Ніли Піцці.
112
Пісня Джанкарло Тестоні та Ероса Шоріллі «Шукаючи тебе», яка після війни стала хітом у виконанні Нелли Коломбо.
113
Пісня «Бітлз» 1966 року.
114
«Що буде, то буде» (франц., англ.) — пісня Джея Лівінґстона і Рея Іванса.
115
«Я жінка, а не свята» (іт.) — пісня Ероса Шоріллі й Ернесто Теста.
116
«Флатландія» («Flatland», «Рівнина») — роман Едвіна А. Ебботта.