Таємниче полум'я цариці Лоани

На кухонному столі лежала газета. Вона була стара, ще з Різдва (тоді ми були тут востаннє). Я почав перечитувати її, наливаючи собі бокал мускату, що стояв у відерці з крижаною водою з криниці. Наприкінці листопада ООН дала дозвіл на використання силового методу для того, щоб вигнати іракців з Кувейту. Американці вже направили до Саудівської Аравії перше спорядження для солдат. Писали про останню спробу американців домовитися у Женеві з представниками Саддама Хусейна, щоб той скомандував своїм військам відступати. Завдяки газеті я міг пригадати декотрі події, тож я читав її з неабиякою цікавістю, як наче вперше. Раптом я згадав, що через напружений стан, пов’язаний з від’їздом, я вранці не ходив надвір. Тож я пішов до вбиральні, — слушна нагода відірватися від газети, — і з вікна побачив виноградники. У мене зароїлася думка, ба навіть прадавній поклик справити потребу в міжрядді. Поклавши газету до кишені, я, не знаю, чи то випадково, чи завдяки якомусь внутрішньому дороговказу, відчинив двері заднього входу. Дуже обережно я перейшов через город. З боку садиби був тин і, судячи з квоккання і плямкання, що звідти чулися, саме у тому місці стояв курник, крольчатня і загони для свиней. У глибині огороду я зауважив стежку, що вела до виноградників.

Амалія мала рацію: листячко на виноградній лозі ще було малесеньке, а виноградинки видавалися зовсім порожніми. Та я відчував під стоптаною підошвою грудки землі і кущики травички, розкидані міжряддям то тут, то там. Інстинктивно я почав шукати поглядом персикові дерева, але не бачив поблизу жодного. Дивно, я читав у якомусь романі, що в міжрядді, — та для того треба змалечку бігати мозолястими п’яточками босоніж, — є жовті персики, які ростуть лише у виноградній лозі. Вони репаються, коли на них ледь натиснеш великим пальцем, а кісточка з них вилітає майже сама. Ці персики чисті, немов після хімічної обробки, хіба на мить до вас прилипне товстенький біленький черв’ячок з м’якоті. Коли їси ці персики, майже не відчуваєш оксамиту їхньої шкірки, від якої тремтиш від язика до самого паху. На якусь мить я відчув тремтіння у паху.

Навколо стояла полуденна тиша, яку порушував лише спів пташок і цвіркотіння стрибунця. Я сів навпочіпки й оправився.

Silly season. Не read on, seated calm above his own rising smell[128]. Людським створінням до вподоби запах власних фекалій, але не чужих. Урешті, це частина нашого організму.

Сидячи так, я відчув прадавню насолоду. М’яка робота сфінктера в оточенні всього цього зеленого буяння викликала у мене неясні спогади з моєї минувшини. Чи це інстинкт, притаманний нашому виду? В мені так мало індивідуальності, але так багато рис, характерних усім іншим представникам виду (маю пам’ять про все людство, а не про власну особу). То, може, я просто відчував те ж саме задоволення, що й прадавній неандерталець. Певно, у нього було ще менше спогадів, ніж маю я, адже він навіть не знав, хто такий Наполеон.

Коли я скінчив свою справу, мені спало на думку, що слід, за інстинктом, скористатися звичайним листям. Але я приніс з собою газету, тому, вирвавши сторінку з програмкою (тим паче, що тій програмці вже було півроку, та й у Соларі не ловить телебачення), скористався нею.

Я звівся на ноги і поглянув на свої випорожнення. Вигляд вони мали гарний, були подібні до паруючого слимачка. Як у Борроміні[129]. Здається, з травленням у мене все чудово, адже відомо, що турбуватися треба лише тоді, коли випорожнення надто круті чи, навпаки, занадто рідкі.

Я вперше бачив свої гівенця. Бо ж у місті ти сідаєш на унітаз, а потім відразу спускаєш воду, не заглядаючи всередину. Я кажу «гівенця», бо всі інші, мабуть, теж так кажуть. Бо вони — найособистіша і єдина річ з усього, що ми маємо, яка належить лише нам. Усе інше можуть бачити чужі люди: вираз обличчя, погляд, жести. Навіть твоє оголене тіло можуть бачити чи то на пляжі, чи то на прийомі у лікаря, чи то коли ти з кимось кохаєшся. Ба навіть твої думки можуть знати чужі люди, адже зазвичай ти їх висловлюєш. Або ж вони за твоїм поглядом через твоє зніяковіння вгадують, що ти відчуваєш. Звісно, існують ще й таємні думки (про Сибіллу, приміром; хоча Джанні мене таки видав певного мірою, і хтозна, може, дівчина щось відчула підсвідомо і саме у цьому причина її заміжжя). Та загалом, навіть наші думки не приховаєш.

На відміну від гівенець. Хіба за винятком надзвичайно короткого відрізка твого життя, коли мама міняє твої підгузки. А так решту життя вони належать цілковито тобі. І оскільки цього разу мої гівенця навряд чи відрізнялися від усіх попередніх, можна сказати, що в ту мить я знову возз’єднався із собою колишнім із забутих часів, тож це був мій перший досвід, що можна було підкріпити незліченною кількістю аналогічних дій у минулому, аж до мого дитинства, коли я малим справляв свою потребу у винограднику.

Може, якби я придивився навколо уважніше, я побачив би інших моїх «слимачків» ще з далеких часів, і, правильним чином обвівши їх у трикутник, знайшов би свій скарб Кларабелли.