Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Крім того, Майдан сам по собі був різношерстим і строкатим — сотні партій зі своїми гаслами, сотні громадських організацій з не завжди зрозумілими закликами та завданнями… Про таких майданівці говорили між собою: «Це люди Медведчука, провокатори… Ці — ментовські, з ними треба обережніше… А ці — есбеушна контора, тут у кожного лампаси на кальсонах». Ще були тут люди Ахметова, Мороза і, звісно, Путіна. Принаймні так про них говорив народ. А народ знав, що каже, бо зазвичай усі вони вдало зникали з Майдану перед подіями 11 грудня, боями на Грушевського, а згодом і битвою 18–21 лютого. Потім вони знову з’являлись і далі продовжували каламутити воду та домагатися посад, влади…
Власне про те, що на Майдані зібралось зараз повно різного непотребу хлопці й говорили за вечерею. А, з огляду на те, що в багатьох партійних наметах народу залишалося все менше й менше, взводний вирішив:
— Ето «жжжжжж» не спроста, — він розлив у чарки віскі що відгонив тирсою і продовжив думку: — треба готовитись по-серйозному. У нас тільки два ящики коктейлів. А стрілять, так то вобщє ні з чого. А я би їм устроїв салюти, шоб ці празніки надовго запомнились. Ну, в смислі, нам як празніки, а їм — как очєрєдні мєнтовські торжества, які потім в пам’яті народній будуть називаться «празнік обосраних кальсон».
— Або: «празнік відморожених балабонів», — підкинув хтось думку.
— Да, з цією пацанвою, вевешніками, вобшє ніхто не щитається, — зітхнув Мишко. — Хотя мені їх совсім не жаль. Але… тримати так безбожно на морозах пацанву… Це варварство і геноцид.
— Або інвестиція в майбутнє… урогологів і андрологів, — озвався боєць з позивним Заумний, вічний «днювальний-кінь-педальний».
— За це пить не будем, — вирішив Мишко і запропонував, піднявши чарку: — За здоров’я. Судя по всьом, воно нам в бліжайше время пригодиться.
— Да, пригодиться, — погодився Морпєх, — бо його треба оставити, щоб схрони в лісах рити, якщо тут у нас нічого не вийде.
— Все вийде, — запевнив несподівано пророче Дід. — Просто ми повинні розуміти, що наша історія тільки Майданом не закінчиться.
— А що ще? — майже в один голос поцікавились бійці.
— Думаю, дядя Хуйло так просто це не залишить. Вже вдруге його любимого Яника викидають за борт. Хіба цей недомірок з амбіціями Наполеона зможе таке пробачити?
— Зря ти так про Наполєона, — вирішив Мишко. — Я його уважаю. А вот злобних карліків з історії про Гулівєра — з дєцтва не люблю. Таке впєчатлєніє, шо вони воплотились із советского фільма трицатих годов і захватили власть у Кремлі. Ух, і мєрзкі рожі були у тих карліків в кіно, як щас помню… Ну і в цих, канєчно, морди не мармєлад…
— Тільки не карлики, а ліліпути, — уточнив Заумний.
— Карліки, ліліпути, — бовкнув зі смішком Бача, — ліліпутіки і карліпутіки. Вот вони хто.
— Так вот… — продовжив взводний, усміхнувшись на те. — А я щитаю, шо для того, шоби не було продолженія Марлєзонского балєта, нада покончить з цим всім вже і здєсь. Усіх, хто замішаний в корупції, в схемах Яника, Юща, Кучмоноїда — якшо не по тюрмам, то під ніж! Бо всі вони — як ракова опухоль: малюсінький кусок не виріжеш — вона оп’ять розростеться. Єслі ми етого сєйчас не сдєлаєм, пов’язнемо у войнах і революції ще на год десять. А я за своє життя так навоювався, шо на старість і пожить охота, як цивілізованій людині.
— Всім хочеться пожить нормально, — заявив сопучи Бача. — Особенно молодим. Ми сюди за них і прийшли. Я, напрімєр… Коли узнав, шо побили молодих трицатого ноября і побили друга мого синка, я сів дома вечерком, сам випив літруху водки, а сутра — на Майдан. На роботі сказав, шо всьо, я до побєди. Єслі, канєшно, самого тут мусора не положать, — він круглопико посміхнувся і глянув на Мишка. — А поки треба самим жить і водку пить. Наливай, камандір…
Ре-во-лю-ція!
На Водохрещу в наметі взводу «А» всі чомусь повставали ще вдосвіта, хоча не спали допізна — колотили коктейлі для беркутні про запас. А піднявшись з лежанок, як за командою, почали кашляти. Особливо «добре» це вдавалося курцям. Сусідні намети, наче вітаючись, відгукнулись своїм молодецьким ранковим бухиканням. Увімкнули чайник. Хтось нарізав хліб, поставив на стіл тарілку з маслом, відкрили тушонку. З вулиці долинули голоси курців, сміх, в намет поплив тонкий сморід курива.