Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Я уважно розглядав чагарі, що, здавалося, відбивались у дзеркалі, відшукуючи якісь знамення, застереження, якісь таємні знаки чи хоча б якийсь рух у заростях. Нічого цього не було помітно, попри те, що відбиток дуже реально передавав глибину. Я майже відчував потилицею повів холодного вітру. Так вдивлявся у люстро кілька хвилин, не менше, чекаючи, що воно покаже мені щось нове. Але не з’являлося нічого. Якщо то все, що це люстро може мені запропонувати, то пора йти звідси, вирішив я.
Раптом щось наче заворушилося в кущах позаду мене, змусивши спрацювати рефлекси. Я рвучко розвернувся, виставивши перед собою руки.
Побачив, що це був просто вітер, вітер серед листя. І відразу ж зрозумів, що я не в коридорі. Я знову повернувся. Дзеркало зникло, разом зі стіною. Тепер я дивився на невисокий пагорб, увінчаний руїнами кам’яних стін. Крізь проломи у стіні пробивалося світло. Цікавість і почуття обов’язку змусили мене піднятися на верхівку пагорба, втім, не забуваючи пильнувати.
Небосхил, здавалося, темнішав із кожним моїм кроком. Хмар не було, і я бачив безліч зірок, що виблискували, складаючись у незнайомі мені сузір’я. Сторожко, майже скрадаючись, я ступав між камінням, заростями трави та кущів, уламками стіни. За стіною, заплетеною виноградом, почав розрізняти голоси. Слів не розбирав, але чув, що голоси складаються не в бесіду, а, радше, у якусь какофонію, наче купа осіб обох статей та різного віку водночас проказує свої монологи.
Зійшовши на верхівку пагорба, я виставив руку вперед і торкнувся пошерхлої поверхні стіни. Вирішив, що не варто огинати стіну, аби подивитися, хто там, на тому боці, та що вони роблять. Бо тоді б мене побачили оті... не знаю, хто. Значно простіше, піднявши руки над головою, ухопитися за край найближчого заглиблення та підтягнутися догори. Що я й зробив. Навіть примудрився знайти опору для пальців ніг і, діставшись краю стіни, переніс частину своєї ваги на виступи, розвантаживши руки.
На останніх дюймах я видирався вгору дуже обережно, зазираючи крізь шпаринки в розтрісканому камені, аби роздивитися, що ж робиться усередині цієї зруйнованої будівлі. Схоже, колись це було щось на кшталт церкви. Дах обвалився, але протилежна від мене стіна ще стояла, перебуваючи приблизно в такому ж стані, як і та, якою я наразі дряпався. Праворуч од мене, на узвишші, був вівтар, теж дуже зруйнований. Хай що тут сталося, це відбулося дуже й дуже давно, бо чагарники та виноградна лоза вкрили внутрішній простір будівлі так само, як і зовнішні її стіни, згладжуючи абриси поламаних лав, повалених колон та фрагментів покрівлі.
Унизу, на розчищеному місці, хтось намалював велику пентаграму. В кожній з вершин цієї фігури бовваніла постать, спиною до її центру. Всередині, у тих точках, де перетиналися лінії, горіли смолоскипи, встромлені у землю. Це був незвичний варіант знайомого мені ритуалу, і мене здивували й сам обряд, і те, чому ці п’ятеро не подбали про належний захист та чому вони не діють узгоджено, а пустилися хто до ліса, а хто до біса, не зважаючи одне на одного. Я міг добре бачити тих трьох, які стояли ближче за інших, спинами до мене. Тих двох, котрі стояли до мене обличчями, я майже не бачив, бо вони губилися в хистких тінях. Деякі голоси належали чоловікам, інші були жіночими. Один з учасників дійства співав; двоє декламували монотонно, ще двоє просто проказували щось, але з театральними, афектованими інтонаціями.
Я підтягнувся вище, намагаючись побачити обличчя двох найближчих до мене людей. Щось знайоме проглядало в усьому зібранні, тож я відчував, що варто мені впізнати бодай одного з громади, — і зможу ідентифікувати й решту з них.
Ще мене хвилювало і таке нагальне питання: кого це вони викликають? Чи буду я в безпеці тут, на стіні, поруч із цим ритуалом, якщо раптом з’явиться щось геть неочікуване? Не схоже, щоб вони задіяли звичайні обмеження. Тому я виліз ще трохи вище. Тієї миті, коли побачив, що кут зору значно поліпшився, мій центр ваги змістився, і я відчув, що рухаюсь уперед, не докладаючи до цього жодних зусиль. Уторопав, що стіна падає, і я разом з нею. А приземлився просто в самісінькому осередкові їхнього дивного хореографічного обряду. Я намагався відштовхнутися від стіни, сподіваючись упасти й одразу відкотитись, а тоді рвонути навтьоки, щодуху. Але надто пізно. Моє хвицання підкинуло мене в повітря, проте не надало мені поступального руху вперед.
Жодна з постатей навіть не поворухнулася, хоч уламки стіни сипонули дощем. Але, падаючи, мені вдалося нарешті розібрати деякі слова.
— ...викликаю тебе, Мерліне: опинись у моїй владі тут і зараз! — речитативом декламувала одна з жінок.
«Дуже дієвий ритуал», — подумав я, приземляючись у центр пентаграми, горічерева, розкинувши руки та розчепіривши ноги. Примудрився упертися підборіддям у груди, щоб не стукнутися потилицею, а розмахування руками, очевидно, уповільнило падіння, тому не дуже забився. П’ять високих омахів полум’я засмикалися навколо мене, наче у скаженому танці, але за кілька секунд вгамувалися та повернулися до колишнього стану. П’ять постатей, як і раніше, дивилися назовні. Я спробував підвестись, але це мені не вдалося. Мене наче прицвяхували у такому положенні.
Фракір попередила мене надто пізно, коли я вже падав, і тепер не знав, який їй віддати наказ. Можна було звеліти їй підповзти до одного з незнайомців, дістатися його шиї та й удавити. Але ж я поки що не знав, хто саме з них заслуговує на таке поводження. А раптом ніхто не заслуговує...
— Даруйте, я не хотів звалитися, мов з неба, та ще й без попередження, — вимовив я. — Бачу, тут у вас приватна вечірка. Якщо хтось із вас люб’язно зніме з мене закляття, піду собі геть, щоб не заважати...
Та постать, яка стояла біля моєї лівої ноги, розвернулася й оглянула мене згори донизу. Це була жінка у синій мантії, і на її обличчі, освітленому червоними відблисками, не було маски. Тільки жорстока посмішка, яка зникла, коли жінка облизала губи. Це була Джулія, і в правій руці вона стискала ніж.
— Усе така ж дотепна свинюка, — промовила Джулія. — У тебе завжди готовий дурний жарт, що б не сталося. Так ти маскуєш своє небажання ставитися серйозно до чогось чи до когось. Навіть, якщо цей хтось тебе кохає.
— Це можна пояснювати також почуттям гумору, — відказав я. — Але то така річ, якої ти ніколи не мала, як тепер бачу.
Вона повільно похитала головою.
— Ти усіх тримаєш на відстані витягнутої руки. Не вмієш довіряти іншим.
— Родинна риса, — сказав я. — Але обережність не унеможливлює прихильності.
Вона почала заносити ніж, але на мить завагалася.
— Хочеш сказати, що все ще кохаєш мене? — запитала.
— Я ніколи й не переставав, — відповів. — Просто ти надто натиснула на мене, цілком несподівано. Забажала від мене більшого, ніж я був готовий дати на той час.
— Ти брешеш, бо твоє життя в моїх руках.
— Я міг би збрехати й не з такої поважної причини, — відмовив я. — Але, на свою біду, я кажу тобі правду.
І тут озвався ще один знайомий голос, цього разу праворуч від мене.
— Ми з тобою ще не встигли обговорити такі речі, — почув я, — але мене беруть завидки, що ти так до неї ставишся.
Повернувши голову, я побачив, що й ця постать обернулася до мене обличчям. Це була Корал, з чорною пов’язкою на правому оці й теж із ножем у правиці. Тоді я звернув увагу на її ліву руку і перевів погляд назад, на Джулію. Так, обидві вони тримали в лівій руці виделки.
— Et tu[163], — констатував я.
— Я ж тобі казала, що не розмовляю англійською, — нагадала Корал.
— І ту, і цю, — докинула Джулія, наставляючи столові набори. — Хто казав, що у мене нема почуття гумору?
Вони почали плювати одна в одну, стоячи наді мною, але не всі плювки влучали в ціль.
Мені спало на думку, що Люк, мабуть, спробував би розгребти ситуацію, негайно покликавши обох заміж. Я відчував, що у мене це може не спрацювати, то не став і пробувати.
163
«І ти, Бруте?» (лат. Et tu, Brute?) — відомий латинський вислів, який приписують Гаю Юлію Цезарю. «І ти, Бруте?» зазвичай кажуть близькій людині у разі зради, частіше з іронією.