Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Кулички злякано спурхнули, сірими млинками закрутились у повітрі. Очеретянка вмовкла, притаїлась...
Сонце підбилося вж,е височенько й залило все навколо своїм веселим сяйвом — Самару, поєднану з широким простором Дніпра, увесь низький лівий берег, його піски й шелюгу, а панорама правобережного Січеслава заграла справжніми веселими спалахами на шибах, на хресті собору тощо. Не досягло, здавалось, сонце тільки до фабрично-заводського району, де висіли чорні гриви диму, розвішані на високих шпичаках димарів.
На Дніпрі з'явилось більше чвонів, стало більше руху. Один човен проскочив з гуркотом мотора повз наших відпочиванців далі на Самару. Купа людей, що сиділа в ньому, замахала руками, щось гукали до Мітяєвих та їхнього гостя, але що саме, — за гуркотом мотора не можна було второпати. Але Перемітько з прикрістю пізнав серед того гурту свого знайомого Гната Кутька, міського педагога. Хоч той Кутько був у громадському розумінні плохий і незначний, та він міг рознести серед українців, що бачив його в товаристві „кацапів". Залицявся до „кацапки", отже, робив те, що рано чи пізно повинне було виявитись, а тим часом чомусь не хотів, щоб про це вже знали українці...
По якомусь часі Мітяєви з гостем заходились снідати, тільки ж довелось їм і тут, на лоні природи, споживати не що як ті ж таки здобутки цивілізації — риб'ячі консерви, білий хліб, варені (а не сирі!) яйця. Сисой прихопив з собою й пляшину „риківки", і Перемітькові теж довелося випити.
Коли сонце пригріло так, що його стали відчувати й інші — не тільки Сисой, Перемітько запросив Раю купатись
Ах, купатись! Вона так це любить, тільки боїться починати: вода, мабуть, холодна ще...
— Ні, ось дивіться!
І Перемітько, підкинутий бажанням похизуватись перед дівчиною, відійшов трохи назад, розігнався, підкинув себе в повітря пружним рухом ніг і з розмаху полетів у воду, розбив її сонну гладінь. Спочатку його тіло, як тіло великої жаби, зашамоталось, видне, під водою, а потім зникло зовсім.
Виринув Перемітько аж на середині вже, гукнув: „Дивіться і" і, піднісши руки прямо вгору, як голуб складає крила, сідаючи, пірнув знову, щоб „дістати дна": води було з головою. Коли виринув удруге, то поплив далі, до другого берега. А там став, по пояс у воді, і, згадавши хлоп'ячі роки, як ще був пастухом на селі, склав долоні в дудку, приклав до рота й задудукав, як одуд:
— Оду-ду! Оду-ду...
Те одудукання лунко розкотилося понад водами двох річок, вдарилося луною аж там, де зводився над обрієм дубняк.
— Ну! — заохотив Раю. — Починайте вже!.. Пливіть сюди, — тут чудово...
І бризкав, хлюпав водою навколо себе, як той хлопчак-пустун.
Рая ввійшла обережно в воду, скулившись у передчутті холоду, схрестивши руки на грудях, така маленька, як дитинка, така, що потребувала опіки такого великого й мужнього, як він, той, що кликав її до себе аж на той бік. У мілкій, прозорій, пройнятій наскрізь промінням сонця од узбережжя, від її босих ніг кинувся рясний табунець дрібненької рибки — верховодок, гострими стрілочками табунець шугнув геть.
Вода була, справді, не така вже тепла. Рая, здригнувшись від її приторку, побігла далі, скрикнула раптом: „Ух!" і присіла по-жіночому по шию в воду, а потім випросталась і попливла. Перемітько кинувся наввимашки їй назустріч, і вони зустрілися посеред Самари, трохи ближче до цього берега, дві голови, що тяглися одна до одної. їхні погляди —; сріблястий Раїн і його карий, як горіх, зустрілись, сміялись і мало не прямо казали: „ти мій" і „ти моя". Навіть за руки побрались, лівими, а правими балянсували на поверхні води, правими і напругою тіл. Дві зближені обопільною симпатією істоти, первісно-щасливі.
Рая повернула назад, Перемітько поплив поряд з нею.
- Хотів би з вами поговорити, Раєчко! — раптом сказав з ніжністю в голосі.Перемітько
- Поговорити!?
Дівчина зашарілася, як молода півонія, зрозумівши, до чого ця „передмова". маєш поговорити? І кинулась пливти з більшою енергією, ні-а ткаяючи від того, що від нього їй не хотілось тікати, що ого — навпаки — тягло її з непереможною силою. Поговорити? Не знала, що на це сказати, а замість того гукнула до Маркела — щоб заличкувати перед сторонніми цей їхній секретний наміру „поговорити":
- Марочку, купайся й ти: вода чудова...
Маркел очевидячки, не поділяв її захвату й нічого не відповів. Він сидів у човні і мовчки перемотував вудки, наставившись іти ловити рибу.
Сисой теж відмовився покищо купатись: він замірився полювати". Махнувши „на прощання" молодій парі рукою, він закинув на плече ремінь рушниці й пішов туди, де дуби й очерети. Маркел майже одночасно з ним пішов у протилежний бік, туди, де звисали над водою чубки лози, стриміли з води кущі оеитнягу.