Січеславщина (квадрологія)

— Що вам місця мало? — хотів був сказати тим нахабам, що тут розіклались?...

Але, підійшовши до гурту, відмовився від свого заміру. Це був гурт професорів та викладачів металюргійноґо інституту, переважно жидів, а серед них він пізнав (люди пороздягані, і тому не зразу видно) завідувача навчальної частини Самсона Ліпшиця, що з ним був знайомий. Отож замість щоб сваритись, він мусив подати йому руку, а той познайомив його з усім товариством.

— Ви з ким? — зразу спитала його одна тілиста жидівка, виразно з ним кокетуючи. — 3 дівчиною? Приєднуйтесь до нас! У більшому гурті веселіше...

Перемітько подякував, сказавши, що в них своя група, і повернувся до Раї. Та й було йому „найвеселіше" тепер не в гурті, а вдвійку з дівчиною. Йому, як і їй також...

Незабаром прийшов і Сисой, приніс впольовану дичину — підстреленого, але ще живого куличка, що злякано водив намистинками очей.

— Ну, навіщо ти його? — з докором сказала Рая, гладиліа голівку невинної пташки. — Та хоч би ж убив, а то тільки поранив, щоб мучився...

Справді, це була непотрібна жорстокість, і Сисой, як показалось Перемітькові, ніяково посоловів. — „За революції людей убивав, — подумав, — а тепер пташки шкода... От що значить — часи змінилися!"

Щоб виправдати Сисоя перед сестрою, Перемітько сказав жарт: коли рушниця була набита, то мусила вистрілити... Сисой вдячно на нього глянув.

Маркела, що прийшов з рибою на юшку, Перемітько зустрів поглядом переможця, мовляв, „отепер спробуй свари* тись... будеш мати справу з сестрою"...

А на Раю те, що сталося, так подіяло (вона була підце. сено радісна, балакучіша, взяла в Маркела рибу й почала чистити та розчиняти), що на це не могли не звернути уваги й обидва брати. Перемітько спостеріг навіть, що Сисой глянув на сестру раз чи два так, щоб вона не завважила. Тільки на його розіпрілому, гливкому виду не можна було добачити схвалює він це чи ні. Але черговий Маркелів напад на Перемітька, що стався вже під час обіду, виразно показав, що той був „проти". Коли на якусь мить зайшла в товаристві мовчанка, він, Маркел би то, випалив одним духом, не дивлячись Перемітькові в вічі (тому й не зразу зрозуміли, до кого мова):

— Ви, здається, цікавитесь справами петлюрівської церкви?

Перемітько глянув недомисле'нно спочатку на Сисоя, а потім на Маркела. Спитався:

— Це ви до кого?

— До того, хто цікавиться петлюрівською церквою...

— Ви хочете сказати — автокефальною?

— Це однаково... Я вас там бачив.

Іншим разом це була б для Перемітька дуже слизька ситуація, а тепер, коли він мав за собою їхню сестру, він — хоч це й коштувало йому не абиякої напруги — сміливо відпарував:

— То, виходить, і ви там були? Отже, ми з вами — обоє рябоє!

Важкодум Маркел не зразу здобувся на відповідь, засопів носом, і аж після прикрої мовчанки відповів:

— Не обоє рябоє... Бо про мене ніхто не скаже, що я за попів руку тягну...

— А про мене хто- скаже? — упевнено вимовив Перемітько, бо він і справді, вихований на працях Драгоманоза, на творах Лесі Українки, Івана Франка, В. Винниченка, не цікавився церквою як такою. — Чи ви бачили, щоб я коли молився чи христився?

Між ними раптом стала Рая, що накинулась з отими злими іскрами в очах, на Маркела:

— Маркеле, перестань! Чого ти завжди заводишся з людьми? Скандаліст отакий!.. Це тобі не „Комсомол"...

Маркел кинув лютий погляд на сестру й замовк. Але Перемітькові це таки попсувало настрій. — „З ким я родичаюсь? Що в мене з ними спільного?"

Рая відчувала й розуміла його гіркі переживання і потай непомітними для братів потисками руки намагалась заспокоїтии його, свого „Павлуся". Сисой мовчав, не втручасвся в суперечку, але видно було, що це було йому не-ВТР мне Щоб це затушкувати, перевів мову на інше, на про побудову на низу Дніпра гідроелектростанції. Про це починали дедалі більше говорити, особливо в урядових колах Перемітько теж був за це, бо вважав, що Україна гить індустріялізуватись, хоч би ці ідеї виходили й від ворожого їй "ладу" лад політичний може змінитися, а могутнє джерело електросили буде власністю українського народу, південні посушливі райони будуть зрощені. Але — згадав тепер — такі, як проф. Яворенко, вважали, що це знищить „історичну красу" — Дніпрові пороги, іронізував з приводу цього й старий Загребельний, той насправді внутрішній емігрант...

По обіді Рая и Перемітько ще раз купались, попливли разом на другий бік. Сиоой теж наважився, улізши, як бегемот, у воду. Але тільки хлюпостався та лежав на мілкому, як гладкий тюлень, бо плавати не міг. Зате Маркел почував себе в воді, як на сухому.і, кинувшися з берега, поплив далеко, в напрямі до Дніпра.