Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Отже, Перемітько й Рая цілком випадково опинилися віч-на-віч удвох.
Це склалося швидше, аніж вони, здавалось, сподівалися, ба й заскочило їх. Перемітько в цій ситуації навіть завагався був, подумав, чи не рано ще про це говорити, але оті слоіва „Я хотів би з вами поговорити, Раєчко, вже його зобов'язували. Він уже мусив говорити. А Рая, здавалось, зовсім злякалася цієї перспективи. Вона навіть кинулась була слідком за Маркелом, сказавши:
— І я хочу з тобою, Марочку...
Але той так роздратовано махнув на неї — назад себе — рукою, що вона знов повернулась до свого кавалера.
— То й ви любите рибу ловити? — спитав її Перемітько, спитав так, аби щось сказати, бо гарячково думав про інше: як почати про т є.
— Люблю? Ні, то я так, — заплуталась дівчина. І то червоніла, то блідла, аж оченята зайшли їй сльозами. Буквально не знала, де їй дітись. Знов порвалась була трохи чи не слідком за Сисоєм. Але Сисоя вже не було видно — сховався за лозою. Отже, їй залишалось тільки одно — оути біля свого цікавого (і любого-любого!) кавалера. Була в становищі рибки, що її краї невода загнали в гузир, з якого вже нема виходу.
...Перемітько гарячково дум.ав, як почати про т є. Головне, що він не міг почати спокійно, як воно личило стати.ому інженерові, ще такому вже й молодому. Він же, просто як той хлопчак, заходжувався біля справи! Поперше серце ні з сього, ні з того почало несамовито битись не вискочить з грудей. Аж заважало нормально дихати, подруге, язик, ніби лемішку мішав у роті — такий став неповороткий. І слів відповідних бракувало.
— „А, чорт!" — подумав з досадою про себе. А Раї сказав зміненим голосом:
— Сядьмо ось тут!
І вказав на край твердого ґрунту, порослого пирійцем обірваного тераскою, на якій зручно було сидіти, — на пирі-єць сісти, а ноги поставити в теплий чистий пісочок.
Та Рая зразу не сіла: метнулась швиденько до речей взяла сухий рушник і накинула собі на плечі, бож її костюм був геть чисто мокрий. Навіть здригнулась, як від холоду дарма що сонце тепер приємно гріло все тіло, мов би літепло до нього торкалось. Сонце ж тепер панувало над усім, і на небі не було ані хмариночки.
Посідали. Але й тепер Перемітькові не легко було перейти до того, що мав сказати цій дівчині. Узяв для чогось суху лозинку в руку,покрутив її в повітрі, а тоді сказав:
— Читайте, Раїчко, що я буду писати...
І почав писати повільно на піску, скидаючи поглядом на Раю:
— „Я... вас... люблю"...
Рая заздалегідь захвилювалась, а як прочитала останнє слово, спалахнула, злякалась, спустила очі собі на коліна. А руки самі собою , без її свідомости м'яли край рушника.
— Що ви на це скажете? Га?
Говорити йому й далі було трудно. Тож він, не чекаючи Раїної відповіді, узяв її за руку, а другою обійняв за плечі й прихилив до себе, тепло-мокру, гарячу там, де голе тіло. Ког ли він, інстинктивно оглянувшись, чи їх не підглядає хто, поцілував її ніжну щічку, вона тремтливо припала до нього. А далі він став цілувати своє кохання в гарячі, по-дитячому розтулені губки, в очі...
— І одружимось, еге ж? Чи так, моя горличко?
Рая скидала на нього віддано синьоцвіт оченят, поглядом — не словами — виявляла згоду.
А потім вони встали, побралися аа руки й почали ходити понад берегом, ховалися за лози, щоб ніхто не бачив їхнього щастя.
— ...Одружимось, — казав Перемітько, тепер уже Раїн „Паівлусь". — А тільки, що твої брати скажуть? Чи не будуть проти?
І він розповів їй про вранішній Маркелів вибрик — як той „не радив" йому „важити" на сестру. І про те, що взагалі Маркел чомусь вороже до ньогоставиться.т ба було бачити, як дівчина запалилася гнівом! Як у її оченятах застрибали злі вогники. Що брати ска-жуть. л згоджуватись чи не згоджуватись на шлюб доч-МОЖгГгестри!
її гарнил. „хнє до цього діло? це не старий режим?, щоб
А тому дурневі Маркелові вона скаже... Отже вона була вже цілком по стороні свого коханого ппхи чи не зненавиділа рідного брата. Але Перемітько попросив її нічого Маркелові про ту сутичку не казати, щоб не вийшло ще більшої сварки... _
Ні вона скаже! Вона не потребує його дурної опіки... І тільки як „Павлусь" удруге попросив її не казати, неохоче
згодилась... . .
їм треба вже було говорити тихіше, бо публіки на березі ставало дедалі густіше. А якийсь галасливий гурт чоловіків та жінок отаборивсь зовсім близько біля них, розіклавши свої їства та напої під сусіднім кущем- шелюги. Перемітька це так обурило (хоч з якої речі? хіба це його берег?), що він розігнавсь до них, щоб сваритись. Хотілося й перед дівчиною показати — такий був у глибу його істоти поштовх __що відтепер він її взяв під свою оборону.