Січеславщина (квадрологія)

Небо на сході було червоне, немов натерте, нашарова-ване червоною цеглою. І на високому хресті собору вже трохи чи не сонячне проміння грало — на хресті і трохи нижче, на зеленій цибулястій бані, на білій ЇЇ шиї. До собору так — уже досягали золоті пальці невидного сонця, а до музею іме ни Поля, білого в античному стилі будинку, ні: він був одноповерховий і стояв у тіні собору.

Взагалі тіні-холодки ще переважали на Соборному майдані. А на кучерявих кленках, що бігли понад хідниками, та на спориші біля хідників і далі сизіла роса, спориш від тієї роси здавався скупаним. І на саму уяву про приторк до росяної прохолоди хотілося здригнутись.

Але Перемітька цей холодок тільки бадьорив. І він швиденько йшов, стрункий і натягнутий у своєму білому, „капі

у костюмі, в такому ж кашкеті. Легкі матер'яні, на гансько у підошвах черевики робили його ходу легкою і та легкість аж підкидала йога ноги від вичовганого цеглового хідника. майже не було А ті поодинокі ранні,

,п чустоічались бачилося, з приємністю скидали на нього пиима і тії очі, здавалося, казали: „Ми знаємо*, куди ти йдеш:

а Дніпро І знаємо, чому на твоєму старанно поголеному обличчі такий аахватно-телячий вираз: там ти маєш зустрітися якщо, може, й не з нареченою ще, так із добре знайомою приємною тобі дівчиною"...

Про такий Перемітьків маршрут виразно свідчила й валізка в його руці (у ній було вино, консерви, білий хліб) та легкий дощовик на другій, узятий про всякий випадок — а ну ж дощ буде?

Незабаром Перемітько вихопився на останню перію міста а за тією перією відкривався вже безпосередній вигляд на Дніпро і на низький лівий берег — широку далечінь, проняту ранковою сизиною легкого туману. Але лінія обрію — лівий берег Дніпрової притоки Самари, там, де Огрінь, була вище, і від тієї лінії уже просто вогнищем палахкотіла заграва.

Тільки одна будівля стояла перед цим краєвидом на заваді т. зв. потьомкинський палац, білий брус із застарілими колонками фронтону. Колись у цьому палаці аж гули всякі „дворянські балі", до його парадного під'їзду підкочувались пишні коляси, з льокаями в лівреях на приступках. Тепер тут був, либонь, якийсь водногспортовий клюб, але в тому клюбі не було ще нікого, він ще спав спокійним сном нічного безруху.

За брусом палацу хилився вниз, сягаючи вже й Дніпрового берега, парк імени Т. Шевченка. Колись, до революції, цей парк теж був Потьомкиньский, а тепер ім. Т. Шевченка. І краса його була інакша. Колись тут стояли високі, сухі, як маслаки, білі акації, їх за революційної скрути зужила на паливо поблизька людність, а тепер по всій похиленій до Дніпра площі стриміли правильно, алеями порозсаджувані молоді деревця. Молоді й недорослі ще, але загонисто-задерикуваті, такі, як молоді півники восени. Деревця — символи молодого життя Шевченкового народу. Він бо, той народ, нрешті проростав, пускав буйні пагінки в умовах життєдайної її переможці Мітяєви присмирніли... Але й дратувати їх ще було небезпечно. Це Перемітько розумів краще, ніж будь-хто інший, з огляду на свій прихований „злочин"', — розумів — і тому... поспіщав. Саме тоді, як на Огрінському орбрїї виприснуло млинове є коло сонця (свіже, умите). Перемітько спустився в густу ще прохолоду Дніпрового річища, затінену високим, скелястим, близьким до берега Манастирським островом.