Людолови Том 1

Бекир мовчки схилив голову, схрестивши руки на грудях. Йому було чимало років, і від батька і діда знав, що землеробів не беруть до війська тому, що райя[229] повинна орати землю і сплачувати податки. Але з гіркого досвіду знав він і те, що краще не сперечатися з владою, бо немає на світі правди для бідних людей. І ще знав Бекир, що краще відкупитися бакшишем[230] від першого, хто накинеться на аул з будь-якими вимогами, щоб не привабити до себе цілої зграї зверхників, наче вороння на стерв'ятину. І ще нижче схилилася Бекирова голова у зеленому завивалі, і покірливо відповів він:

— Хай буде воля аллахова і тих, кому дав він владу над правовірними. Але злиденний наш аул не сплатить того, що бажає господар. П'ять років тому померло мало не пів-Чабан-Таша з моровиці — хай упокоїть аллах їх душі в садах райських! А два роки тому налетіла на нас сарана. Зубожів аул. Господар упевниться в цьому своїми очима. Ось чому він, як добрий хазяїн, візьме стільки, щоб не підсікти родючу лозу, а тільки відсвіжити її для кращого зростання і розквіту. І вдячна райя не забуде свого благодійника і підведе йому коня, швидшого від степового вітру і легшого від сандала на хвилях морських.

Очі аги спалахнули вогнем. Старий розумніший, ніж можна було сподіватися. І, ховаючи в вусах задоволену усмішку, відповів він примирливо:

— Зговоримось якось, старий. Отже ж, ти кажеш, що в Чабан-Таші сімдесят осель? Хай буде так. Дай нам п'ятнадцять рекрутів з кіньми і зброєю, півтори тисячі аспрів, мажару проса і сухарів і двадцять хлопчиків в аджем-оглани.

Почався торг. Бекир твердо додержувався свого, хоч низько вклонявся і шанував агу найпишнішими і найпочеснішими титулами. Але ага не поступався, бо за кожну знижку належить добрий бакшиш. Знав він і те; що сільський кет-худа людина неписьменна, тому заправив мало не удвоє проти потрібного. І, передчуваючи добрий зиск, поступався обережно й повільно.

Тим часом яничари розсипалися по Чабан-Ташу. Не чекаючи наказу, вдиралися вони в саклі, ганялися за курми, гусьми і індиками, тягли вівці і кози, лантухи борошна, родзинок і збіжжя, низки сушеної і куреної риби і напівбожевільних від жаху хлопчиків.

Шафіге місила пшеничні коржі. Повернувшись додому, вона нашвидку поховала все найкраще, загнала вівці і кози у кизиловий чагарник між скелями, де міг їх відшукати тільки той, хто знав усі стежки Чабан-Таша, потім розпалила кабицю і взялася варити, щоб не спало яничарам на думку, ніби вона щось ховає від них. Коли раптом знадвору почулося важке гупання чобіт, розпачливе кудкудакання курей і пронизливий дитячий зойк. Шафіге кинулася мити руки, коли вбіг до саклі її єдиний семирічний хлопчик, а за ним виріс на порозі високий на зріст яничар.