Людолови Том 1

— Це в нього антонів огонь у грудях, — зітхнув отаман.

— Та й то добре, що хоч на волі помре.

— А хіба йому від того легше? — відгукнувся хтось з чумаків, лаштуючись спати.

Погомонівши ще трохи, чумаки лягли відпочити під мажами.

Тільки пильна сторожа стерегла табір, знаючи, що татари найчастіше нападають на валки під час відпочинку. Прилягли й воли, повільно ремигаючи і поводячи на всі боки вільготними імлистими очима. Абдул стогнав, кидався. Він увесь палав. І ніщо — ані вогкі ганчірки, ані свіжа вода, — не могло притамувати його жару.

О п'ятій знову рушили в путь. А коли червона сонячна куля, обважнівши, скотилася до обрію, стали вози на ночівлю.

Абдулка конав.

Важкий нерівний подих ледве підводив його напіврозчавлені груди, а жовті пальці з сині ми нігтями вже холонули. Прозорим потойбічним поглядом дивився він на чумаків і не бачив їх. Перед його очима квітли сади аллахові, про які так принадно розповідали мулли, закликаючи його до вічної рабської покори. «Там, — казали вони, — він буде щасливий і вільний. Там прекрасні гурії задовольнятимуть його змолоділе тіло. Там не буде ані канчуків, ані голоду, ані грізних наглядачів. Там будуть соковиті плоди й страви і не доведеться думати, як здобути собі хліб щоденний». І в ім'я цього вічного щастя терпів Абдул усі сорок pоків свого життя. Мовчав. Скорявся. Працював, як гірський осел, як терплячий сумирний верблюд. Жодного разу не зняв він руки на наглядача, не відмовився дати останнього гроша відгодованому муллі, не пропустив намазу, не забув жертви в день святого байрама. І жодного разу не ворухнулася думка про те, чи справді є той казковий принадний рай, нагорода за голод і муки.