Людолови Том 1

Корж був надто слабий, щоб битися, але на ночівлі примітив він, як сунув отаман під лантухи набитого пістоля. Тихенько витягнув він його і, спираючи ствол на полудрабок, навів його на ротмістра.

— Ось тобі, стерво, за нашого отамана, — прошепотів він крізь зуби, спускаючи курок.

І забитий одразу гусар звалився не зойкнувши. Ніхто не помітив Коржа і його пострілу. Бій стихав, як відгриміла громовиця. Чумаки здалися. Гусари наказали їм підняти перекинуті мажі і знову насипати на них розсипану сіль. Повільно й обережно повертали чумаки свої мажі. Розуміючи, що опір марний, Корж заховав пістоль і лежав на мажі, удаючи важкохворого. Ніхто його не чіпав. Роззброєні чумаки скорилися долі й заляскали батогами:

— Агей, сиві! Агей, полові! — гукали вони.

І, почувши знайомі хазяйські голоси, покірно рушили воли. Тепер отаманова мажа опинилася наприкінці валки. Двоє гусар прив'язали до неї коня забитого ротмістра і, трохи відставши, куняли в сідлах.

Корж обережно звісив голову й спитав чумака, що заступав забитого отамана.

— Що це таке, братику? Скільки світ стоїть, такого не бачили, щоб гусарія нападала на чумаків.

Чумак обережно озирнувся, побачив, що гусари відстали, і стиха відповів:

— Та й з нами не траплялося такого… Казали люди, ніби коронний гетьман наказав повертати валки, що везуть на Ciч харчі. Певно, це його витівка.

Корж був вражений.

— Та що ж собі думає наш Сагайдак?! Як ви допускаєте таке знущання?!

— Як допускаємо? Знаєш нашого брата: коли сіно в стозі, забудь о бозі, - сплюнув чумак і про гусарське око заляскав батогом: — Агей, полові!! Агей, гей!

Воли завзятіше захитали рогами, немов обурюючись з того, що сталося, і швидше пішли, глибоко занурюючи paтиці в піщане річище весняного потоку.

— А далеко до Січі? — спитав по хвилі Корж.

— Та… Хто ж його зна!.. Мо, завтра надвечір встигли б. — Ця балка виходить до річки, що впадає в Дніпро, на милю нижче Базавлуку. Конем домчали б годин за п'ять, а волами воно довгенько.

Корж замислився. Тра тікати. Невже для того видерся і він із неволі, щоб потрапити в панські лабети?! Ось тільки кволість ця: дзвенить в ушах, наче співають над ним невидимі комарі. А втекти так легко, так принадно. Ось і ротмістрів кінь нетерпляче гризе вуздечку, ніби ображений, що прив'язали його до чумацької мажі. А кінь цей — як вітер. Надивився на них Корж за життя. Знається він на конях. Не доженуть його захекані гусарські шкапини. Корж удав, ніби заснув, але переліз на перед мажі, де ховалися чумацькі припаси. Одрізав собі скибку сала й хліба, поїв, набрав у пазуху сухарів, намацав кухоль і непомітно наточив з барильця міцної горілки.

— Щоб сили побільшало, — пояснив він сам собі, ковтаючи пекуче питво.

І горілка розлилася його м'язами життєдайним теплом. Дзвін в ушах ущух. Корж відповз туди, де був прив'язаний кінь, і обережно озирнувся. Двоє гусарів трюхикало за мажею, куняючи в сідлі.