Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Тремтячими руками вхопила Шафіге фередже, плямуючи його тістом, а хлопчик з розпачливим вереском вхопив її за рукав, волаючи крізь сльози:
— Мамо, вижени його геть! Вони схопили Алі і Якуба!.. Я втік, а він за мною!.. Ой мамо, боюся!.. Там ловлять хлопчиків, як курчат!..
Шафіге розгублено натягувала фередже і пошепки заспокоювала дитину, намагаючись непомітно просковзнути у двері, але яничар попередив її рух: одним стрибком опинився він біля неї, вхопив хлопчика за очкур.
Хлопчик заридав, забився в його руках, але яничар уже волік його до порога.
Шафіге забула все. Як кішка, стрибнула вона вслід і вчепилася в яничара.
— Пусти дитину, господарю! — заволала вона. — Куди ти його тягнеш? Бери гроші, гусей, але дитину не руш!
— Іди, іди, навіжена! Нічого йому не станеться. Піде до султанського гарему, в аджем-оглани.
До султанського гарему?.. Та хіба ж беруть мусульманських дітей в яничари?.. Шафіге бігла до воріт, не випускаючи яничара, і повторювала, захлинаючись з розпачу:
— Пусти його, господарю! Він правовірний! Ми ж не гяури![231] Спитай мулли! Спитай всіх… Віддай мені мого Меметку!!!
Але яничарові обридло її голосіння:
— Іди геть! — відштовхнув він її. — Інша б ще раділа. Беруть її цуценя до Блискучого Порога[232], а вона виє.
На вулиці була метушня. Яничари зганяли ягнят і кіз, ловили птахів, гнали коні, тягли хлопчиків, що верещали і плакали на всі голоси. А за ними бігли простоволосі матері, виповнюючи вузькі сонячні вулиці зойками й голосінням. Мемекали вівці, репетували діти і жінки, скликаючи чоловіків на допомогу. А по дворах розпачливо кудкудакали кури, гелготіли гуси і качки і пронизливо ревли осли, покриваючи всі звуки своїми скрипучими голосами.
— Господарю! Господарю! — ридала одна з матерів, валяючись в ногах аги. — Не відбирай в мене єдину втіху! Я ж удова. Він один у мене на світі.
— Змилосердься! Пожалій! — підходили жінки, падаючи навколішки.
— Віддай нам наших маляток!
— Ану, подай назад! Ану, геть! — наступали на них яничари.
— Змилосердься!
— Пусти мене, дядечку! Я ніколи не пустува-а-атиму! — захлинався від сліз Меметка, що по-своєму зрозумів усе. — Я завжди буду слухня-а-а-ний…
— Пусти!!! — волали діти, видираючись з цупких рук яничар.
— Mamo-о-о!.. Мамо!.. Відбери мене, мамо-о-о-о!.. — ридав найменший, розмазуючи по щоках бруд і сльози.
А купка батьків оточила агу, низько вклоняючись:
— Помилуй, господарю. Ми ж дійсно не гяури. Хіба ж беруть в оглани правовірних!
— Досі не брали, а зараз беруть, — урвав ага. — Та цитьте, баби! — гримнув він на матерів. — Хто сперечатиметься, — того закути в кайдани, як бунтівника, і взяти до міської в'язниці.
Жарти були погані, але справа йшла не про худобу і не про гроші, тому батьки не відступали.
— Візьми за них викуп, захисниче ісламу, — говорили вони тремтячими голосами. — Відпусти наших хлопчиків.
— Цить! — оскаженів ага. — Женіть їх геть в три вирви! А хлопчиків замкніть до мечеті.
Яничари кинулися на юрбу. Матері вили, чіплялися за каміння, за пороги і стіни. Яничари шмагали їх нагаями і піхвами від ятаганів.
— Maмо-о-о!.. Мамо-о-о!!! — репетували діти.
Розлючені яничари тягли їх за вуха і очкури. Хлопчики кусалися, дряпалися, хвицалися, як лошата, намагаючись влучити їм під печінки, ревли на всі голоси, але важко їм було подолати дужих вояк. Опинившись за залізними дверима мечеті, діти зрозуміли, що це кінець. Сліпий розпач охопив їх. Довго билися вони у двері ногами і руками, потім замовкли, збилися докупи і сиділи, притулившись один до одного, тихенько схлипуючи як ягнятка під дощем.
Матерів відігнали подалі, але вони не розходилися. Повні розпачу, ховаючись по завулках, що скидалися на вузенькі щілини, вони ридали, молилися, кляли яничар і ламали собі руки.
А на тихому сонячному дворі мечеті торгувався кет-худа з агою.
— Додерж свого слова, передмур'я ісламу, — вклонявся старий Бакир. — Ми дамо тобі двадцять тонкововних кашмірських овець, якщо ти відпустиш наших маляток. Ти ж згоджувався взяти десятеро, а твої люди позамикали геть усіх. Чуєш, як ридають матері? Адже ж і в тебе є діти… Голос старого тремтів і зривався. Серед захоплених хлопчиків були і його внучата.
— Та хіба ж я кажу, що заберу всіх?! Я виберу найкращих.
«Виберу». В серці старого блиснула надія врятувати принаймні своїх і, причинивши ворота, щоб хтось не підслухав розмови, почав він благати агу відпустити йому його онуків.
231
Гяури — невірні. Так мусульмани називають християн і всіх людей іншої віри.
232
Блискучий Поріг — султанський палац. Ця назва старовинна: за кочової доби хани і султани не мали будованих палаців, і їх намети відрізнялися від інших тільки оздобами і, головне, високим і блискучим порогом. Згодом все змінилося, але назва залишилася, втративши свій первісний зміст.