Людолови Том 1

За косогором відкрився положистий схил, долина, очерети, а серед них напівпересохла річка тьмяно вилискувала в зелені, наче жахлива гадина, що ховається десь на її берегах.

За півгодини дісталася валка води. Випрягли воли, напоїли й пустили пастися на зелену травицю. у таборі палало величезне вогнище. Чумацький кухар варив на тагані галушки з салом, чумаки, поставивши варту, купалися в річці, фиркали, плавали й радісно хлюпоталися у воді.

А тим часом отаман уважно оглядав Абдулку.

— Мало не всі ребра поламані. Печінки відбито. Не виживе — зітхнув він, обкладаючи хворого свіжою м'ятою і обережно вкриваючи полотниною.

— Обідати! — гукнув кухар, витрушуючи з торби ложки.

Їли мовчки, не кваплячись, дотримуючи черги. Замість хліба заїдали білими татарськими коржами «від перекопської башти» й запивали свіжою водою. В дорозі пити горілки не було заведено. Везли тільки одне барильце для слабих та хворих та про всяк випадок. І тепер піднесли Коржеві та татаринові по чарці.

— Пий, братику. Плюнь на муллу. Це тобі замість ліків, — умовляв його Корж, підводячи хворому голову.

Від їжі та горілки Корж відживився. Легкий червінь виступив на його жовтих засмаглих вилицях. І, випроставшись біля напівзагаслого вогнища, в тіні отаманської мaжi, почав він розповідати:

— Був я веслярем на галері. Якось восени, під Пилипа, знялася буря. Пішли хвилі, ось як ці могили, а мо, й вищі. Вивернуло нам щоглу та просто на нас. Сусіду мого забило, а мені перебило руку та ребро. Думала татарва кинути мене в море, як каліку, але капудан вигадав краще: записав, ніби нас обох забито, а сам продав мене мурзакові… Там і Абдулка був невільником, — хитнув він головою в бік хворого. — Заприятелювали ми. Він з черкесів і потрапив до живої данини ханові. Бачу я — хороша він людина. «Даваймо, — кажу, — братику, тікати. Разом бідували, разом і відпочинемо». Почали ми з того часу удавати хворих. Мурза лютує, б'є нас, а ми перезирнемося та й терпимо. Почали в чабани проситися. Подумав мурза — та й послав нас пасти отари. Тут ми трохи підгодувалися бринзою та молоком, насушили торбу коржів — і гайда. А тиждень тому скоїлося лихо. Дісталися ми до цієї річки, зраділи. Поліз я у воду скупатися. Тільки чую я крик. Повернувся. А Абдулка біжить до води, як навіжений, а полоз за ним колесом котиться. Я туди. Поки підплив, полоз його догнав, обвив та й почав душити. Ніколи я не бачив такого. Думав, брешуть старі люди, що є на світі такі гадини. Почав я його шаблею рубати. Рубаю, а, сам боюся, щоб разом із полозом і Абдулку не порубати. А гадові шматки спадають на землю і плигають, наче живі ковбаси. Та такі товсті, як чоловіча рука біля ліктя. А він, — хитнув Корж на Абдула, — лежить весь синій, і кров йому з вушей та горла так і б'є. Почав я його водою обливати. Розплющив він очі, а в них такий жах, така мука. «Кине він мене, мовляв, напризволяще». Не міг я того погляду витримати. «Нетужи, — кажу, — візьму тебе на руки, донесу до волі». Так і ніс… Тиждень мучилися. Торба наша з коржами десь залишилася в очеретах. Води не стало. Заслаб я. А кров йому з горла так і ллє, а сам горить, як у вогні.