Людолови Том 1

Щодня приходили й відходили байдаки, вантажені рибою або різним крамом. Майоріли турецькі фелюки і томбази, молдавські дуби, а іноді й італійські та далматські шкуни. Велику торгівлю провадило Запорожжя з суміжними країнами і водою, і степом. Багатішала військова скарбниця від торговельного мита й плати за проїзд через мости й порони — по всіх кінцях запорозьких земель. А що шляхи були дуже небезпечні від татар та харцизів, то приставляли до кожного каравану конвой із перначем або булавою, а частіше з прикріпленою до булави військовою печаткою. Давали такий конвой кожному, однаково, чи просив він його, чи ні, і стягували за нього гроші. Та й самі переїжджі не скупилися і ще від себе додавали своїй охороні ситий ралець, тобто подарунок.

Ішли з Криму на Січ килими, сап'яни, тютюн, шовкові тканини, збруя, олово, горіхи, мигдаль і сушені овочі. А головне — сіль. З Туреччини, крім тютюну та шовків, ішли чудові черкеські сідла, зброя, олово, бавовна, галуни, кінські ронди, кава, пахощі й прянощі. Вивантаживши все це на Січі, відходили заморські кораблі, виповнені воском та медом, льоном, сирими шкірами, вовною, ікрою, пшеницею, соняшниковою та конопляною олією, рибою, прядивом та лісом.

Життя січовиків точилося мало не ввесь час просто неба, і навіть хмари комашні — справжнє лихо дніпровських плавнів — не могли загнати їх під стріхи.

— На березі завжди було гомінливо й людно. Тут вантажили й розвантажували кораблі й човни, тут тельбушили й солили свіжу рибу, будували байдаки, маленькі човники й великі морські чайки, на яких пускалося козацтво в Чорне море. Від зорі до зорі стукотіли сокири, рубаючи тa обтісуючи сухе смолисте дерево; вищали пилки, скрипіли линви, кипіла смола у величезних казанах, підвішених на ланцюгах над ватрами. Напівголі, а іноді й зовсім голі запорожці, бронзові й мідно-червоні від засмаги; швидко й спритно працювали і пересипали роботу або міцним словом, або жартами чи співами. І незвиклу людину вражало те, що в цьому киплячому скупченні людей та кораблів не було жодної жінки.

Недалеко від причалу починалося передмістя.

Тут розташувалися ятки та рундуки «базарних людей», кузні, бондарні, слюсарні та інші майстерні, без яких Запорозька Січ не могла існувати. Кремезні кожум'яки мочили в красниках і м'яли шкури, зброярі кували списи, шаблі та запоясники, ковалі підковували коні. Тут зупинялися чумацькі валки та каравани чужоземних купців, ремигали воли, ревли верблюди та осли, юрбилися люди в мальовничих шатах або в лахмітті, але ж центром всього передмістя були шинки, де після походу деякі козаки спускали за кварту меду чи то горілки шинкареві все, аж до останньої сорочки.

Але більшість козаків, прогулявши після походу кілька день, зраджували своїх горілчаних братів і, вірні своєму селянському звичаю, потроху заощаджували і нагромаджували здобуте шаблею; бо мріяли про власний хутір та родинне кубло десь у зеленій безмежності Дикого Поля. Глузували й глумилися з них шинкові завсідники, невиправні п'янюги, звали скупердяями. Ось чому розсудливі козаки тримали своє майно у військовій скарбниці, щоб не впадала в око їх ощадність та хазяйновита стриманість.