Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
А невідомого, якого пан Фийса назвав своїм сином, уже саджали у кузов «студебекера». І я, дивлячись потайки із горища, раптом збагнув: невідомий красень, якого щойно арештували на моїх очах — ніхто інший, як син пана Фийси Владьо. Ось він із зв’язаними руками на мить піднявся у кузові на повен ріст, обернувся і глянув на своє обійстя. Посеред двору на колінах стояв батько… Із непокритою головою, безпорадний — він прощально простягав за сином руки… А біля воріт!!! Господи, я досі ніколи її не помічав!.. Біля воріт, скидуючи останні листочки, стояла розгублена й ошелешена старенька акація…
І неймовірним сумом і болем у мені залунало на мові незнайомій такі знайомі слова: «…І ніхто мене не проводжав, крім печального батька на порозі і квітучої акації при воротах… Старенької акації — із сумними материнськими очима і п’янким запахом вуст коханої… Старенької акації — ніжного до сліз і колючого до крові — найдобрішого і наймилішого дерева на всім Божім світі…»
Забігаючи на багато десятиліть наперед, скажу: з’ява і арешт молодшого сина пана Фийси, всесвітньовідомого тенора, соліста Міланської опери Ла Скала Владя мала неймовірну й водночас трагічну історію.
Тільки-но світ дізнався про початок Угорської революції, тисячі мадярів, які свого часу покинули батьківщину, рятуючись від комуністів, з усіх кінців землі хлинули на поміч повстанцям. Серед них — і Владьо. Потайки від родини він покинув Італію, через Австрію проник в охоплену полум’ям Угорщину і з групою підривників майже до останнього дня воював у Будапешті. Тим часом, зламавши останні бастіони революціонерів, радянські війська щільно замкнули угорські кордони із сусідніми державами. І тисячі добровольців з інших країн опинилися у пастці. Найбільш відкритим залишався коридор від Чопа до Ужгорода, по якому постійно поповнювались живі сили і техніка, а також виводились частини, знеможені боями. Збагнувши свою приреченість, Владьо скористався цією лазівкою і нічними стежинами повернувся до останнього родинного притулку. Яким чином йому це вдалося — навіки залишиться таємницею, так само як і те, хто вислідкував і продав Владя сов’єтській безпеці.
…Він повернеться із сибірських тюрем на початку 60-х років, коли тикнеться бурхлива ера великого кукурудзівника і горохівника, непогамовного і непередбачуваного у своїх вчинках лідера СРСР Микити Хрущова…
Наша родина саме зібралася за вечерею, коли почувся знайомий стукіт і в хату увійшов пан Фийса. Не увійшов, а влетів, наче добра вістка, сяючи од щастя. Відчинив навстіж двері, став збоку і з потемків сіней переступив поріг ставний чоловік — у новенькій фуфайці, сірих грубих штанях, кирзових чоботах, пострижений під нулівку.
— Слава Йсусу Христу! — привітався гість, сором’язливо мнучи у руках шапку-вуханку.
Всі отетеріли, — перед нами стояв Владьо. Тюремна уніформа, у якій, зазвичай, випускали на волю в’язнів із радянських концтаборів, й тепер не могла приховати його вроди і аристократичної вишуканості: витончених рис обличчя, гострого підборіддя, різко окресленого гордого профілю.
— Дай і вам, Божіньку, доброго здоров’я, — сплеснула баба Фіскарошка.
— Ви, Марько, не бійтеся… не тривожіться, — вибіг посеред кімнати пан Фийса. — Це все законно — мого Володьку випустили із тюрми, він тепер житиме із моєю старістю…
Батько роздивлявся сина з трепетом і ніжністю, наче дитина, якій на долоню сіло маленьке пташеня.
— Ой, підходьте, гостиньки дорогі… — заметушилася баба, садовлячи батька і сина. — Вечеря у нас небагата, але щедра, бо од серця і душі.
Упродовж вечора, традиційно дотримуючись селянської етики, ніхто й словом не обмовився про те, що довелось пережити Владьові. І на що далі йому сподіватися. Говорилося про всяке — щиро, невимушено. Складалося враження, що Владьо жив з нами по сусідству од свого народження і на хвилю не покидав батьківського обійстя. Тільки ось у його безпосередності, на перший погляд, безтурботності чаїлось щось безмежно трагічне… Десь посеред бесіди Владьо несподівано замовкав… невидющим зором дивився у вікно… Він був схожий на перший осінній дощ: тихий, ще теплий, чистий, проте у глибині своїй — сумний, болючий і безнадійний…