Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
— … п’ять коней.
— Зачекайте-но, зачекайте, а ота кобила в ружах?
— Текля Пєтровна? Найгіршому ворогові б не побажав.
— Мілушин після півлітри заявив, що женихатиметься до дочок Рептова.
— Обох ураз? Хе-хе.
— До тієї, яка його негайно не прожене.
— Амбітний хлоп. Я б і сам… О, гладкі кізоньки!
— Із тими цицьками вершковими…
— А як дупцею вертить!
— … на відчайдухів навколо княжни! Затопчуть один одного, повбивають, нещасні хирляки.
— Але в Его Сиятельства тепер ще один клопіт на голову: красавица вже очиськами поблискує, на усмішки ловить, бюст випинає.
— Якби ще мала що випинати!
— Не те, що наша Аґаф’я після двох чоловіків, еге?
— Ой, не кажіть злого слова про Аґаф’ю!
— Вона як вдихне, то всі святі кланяються.
— То скажіть іще про вітри, які в неї з іншого боку виходять.
— Минулого року, на салоні в Гайсів…
— О! А старша Куроґіна?
— Пан Пйотр відчуває глибоку потребу спокути. Пан Пйотр багато нагрішив стосовно жінок.
— Спокути, мгм. Двісті тисяч рублів плюс частка від заводів Куроґіна, коли старий копита відкине.
— Косі очі й криві зуби, зате прямий шлях до фортуни.
— І має ту паскудну принаду, що невимовно дурна, погляньте на її матір, Куроґін жодної девочки не пропустив, з його байстрюків можна сформувати добрячий ескадрон, а цій кобилі навіть найменша підозра ніколи на думку не спала.
— Я відчуваю, що мене раптом афект охопив, мої дорогі, я закохався, бо ви знайшли ідеал жінки!
— А дружина полковника Мєручкіна? Свіжа ще й плодюча, мабуть.
— Ба, але вона вже двічі перезаставлена! Погляньте на її сукню.
— Оце хороший рецепт: важити її відповідно до ваги пухзолота на…
— Геть!
— Що?
У першого люто жбурнулося кітелем, стягнутим із Афродіти.
— Забирайтеся з моїх очей! — гарикнулося, відчуваючи, як усередині міцнішає зла лихоманка, червоний вогонь, так само пекучий, як Сором, проте, насправді, протилежність Сорому. — Тварюки! В гівні вам валятися, а не між людьми жити!
— Але що ви…
Музиканти ушкварили гучніше, тож підвищилося голос іще більше, стискаючи кулаки.
— М’ясники! — репетувалося, уже зовсім не тамуючись. — М’ясо! М’ясо! М’ясо!
Вони дивилися, як на божевільного. Той бурмотів собі щось під носа, інший опустив очі. Красунчик у кадетському мундирі штовхнув сусідів ліктем, вони почали відступати до бічної ґалереї, хтось наштовхнувся на скульптуру списоносця, постало сум’яття; вони розвернулися і поквапом ретирувалися, останній кинув через плече лайливе слово.
Сила відхлинула так само швидко, як і влилася у жили, мені безвольно обперлося на перила. Внизу танцювали тропака, глядачі аплодували. Труби й бубни гуділи над вухом. Слід звідси тікати, тікати! Заплющилося очі, але це не допомогло, ще яскравіше вимальовувалися на повіках бальні tableau, а передусім із mademoiselle Філіпов. Адже там і надалі торг м’ясом, виставка мерзоти, хвилі повторюваного слідом за музикою руху: рука, нога, рука, нога, рука, нога, до гробу, а потім черв’яки.
— Власне тому я не буваю…
Він стояв поруч, вийшовши з-за грецьких голяків. Лише один орден прикрашав його груди, зрештою, не упізналося виду й класу відзнаки. То був худорлявий чоловік, який витримував офіційну позу, мало не відхиляючись назад і задираючи голову; випросталося, він був вищий на кілька вершков. Дуже бліде, гладко виголене обличчя, мало не цілком вільне від світіні, лагідна усмішка на губах. Православний тунґетитовий хрест, що висів на шиї, аж разив очі на білій манішці.
— Зєль Аркадій Іполітовіч, — уклонився він.