Крига. Частини ІII–ІV

Пан Ґерушин став, заклав руки за спину, погойдуючись на підборах, голосно відкашлявся.

— Я вимагаю… — його голос захрипів, і Павєл Нєсторовіч почервонів іще більше; він відкашлявся удруге. — Я вимагаю! Я вимагаю, щоб ви негайно вибачилися перед Анною Тімофєєвною. І… і покинули… Нехай…— Він відкашлявся втретє. — Забирайтеся!

Нічого не відказалося.

— Але спершу вибачтеся! — вигукнув Ґерушин, уже майже задихаючись.

Нічого не відповілося.

Супутники Павла Нєстєровіча гнівно ремствували позаду нього. Він поправив монокль, зачовгав ногами.

— У морду мерзотника! — заволав якийсь офіцер.

Ґерушин стиснув кулаки, зробив крок уперед…

Усміхнулося.

Він відскочив.

Пєтрухов вибухнув шинковим реготом, склянка вилетіла йому з рук, він ухопився за черево й реготав, наполовину осунувшись по стіні, втішений аж до судом.

— Оце смачно! — закувікав він. — Ой, не можу! Панна собі лицаря знайшла! Тримайте мене! Пудель буде кусати в литки Сина Мороза! Гав, гав!

Ґерушина вхопила трясця, монокль випав йому з ока, бідолаха затіпався, наче в тяжкій лихоманці. Тузінь його веселкових відображень також розчервонілися ще яскравіше. Палац палав усіма відтінками сорому.

Холодніше, холодніше, зимно, Мороз. Дісталося Пєтрухова, вчепилося його за вилоги фрака, струснулося, аж хлоп урешті втратив рівновагу й, вимахуючи руками, наче лопатами, сповз на підлогу, тобто на місячнобарвний фронт крижаних вихорів.

— Хамів серед родовитих впускати! — ревілося. — Що хам бачить, що хам думає, тим і плює!

Підскочив і Павєл Нєстєровіч, смикнув Пєтрухова, котрий намагався підвестися, за комір, Пєтрухов знову втратив рівновагу й упав рачки, головою приголомшено туди й сюди гойдаючи, фалдами фрака вимахуючи, язика, мов пес, вивалив, пика йому мінялася від гримаси до гримаси… розтопився колишній сорока до решти.

Ґерушин вставив монокль у вибалушене око, нахилився, прицілився і копнув Івана з усього розмаху у випнутий зад, — ой же ж приклався, товстун поїхав по моросклі, наче по кризі, черевом і грудьми глянсуючи підлогу, але й далі вимахуючи руками, й що далі він сунув між призматичними колонами в бік бального залу, то голосніше вив і верещав; він зачепився за щось коліном і почав обертатися, їдучи далі; загубив чобіт, загубив хусточку; нарешті увігнався у квітковий вазон і там зупинився.

Відлуння громкого сміху прокотилося палацом, усі дивилися й усі сміялися, — а Павєл Нєстєровіч Ґерушин найголосніше, з добре відчутним полегшенням, аж навіть склавши долоні, немов до молитви. Його супутники стовпилися навколо, поплескуючи його по спині й обмінюючись вульґарними жартами кількома мовами; відчулося також на лопатках кілька поплескувань. Тримаючи байдужу суху міну, поволі відступилося за стіну до кімнати. Втішені кавалери розходилися групками. Лілейна постать Анни Тімофєєвни зникла з вітражів, що світилися у моросклі.