Крига. Частини ІII–ІV

— Пфх! Замерзло.

— То ви вже, Ваша Високосте, в це не бавитеся? Як там сни в Краї Лютих? Під Чорним Сяйвом? Га? Князь уклав міцний мир, Вашій Високості він уже не по зубах.

— А ти так тішишся з цього приводу, га?

Знизалося плечима.

Вона захихотіла в хустинку.

— І скажи мені тепер, синку, чи не мала я щодо тебе слушности? Погано ти мені наснився? Га?

Не приховалося збентеження.

— Але ж я не сповнив жодних задумів Вашої Високости!

— Ні?

— Ба, я життя докторові Теслі урятував — чи ви забули? — Він тепер Кригу ламатиме.

Княгиня кивала головою, виразно задоволена собою.

— Не шкодить, кгр, не шкодить. — Вона хитро глипнула. — А чи бачив ти тут, може, любий мій, шановного Алєксандра Алєксандровіча Побєдоносцева? Або його людей?

— Ні.

— Кргм, хрмм.

Плямиста рука трусилася на ціпку, іншу княгиня притискала до уст, над якими теж до кінця не могла запанувати, тіло зраджувало її на всіх фронтах, звідусіль у нього вдаряла в органи чуття стареча огидність. Відступилося ще на крок, аби уникнути цього смороду. Проте самій княгині Блуцькій-Осєй, тобто істоті, що мешкала в цьому смердючому мішку зі шкіри й кісток, ніщо не вадило злостиво втішатися, вона замерзла з гримасою злого задоволення, яке викривлює душу.

Утеклося від неї, геть із цього покою. Незрозумілий страх спалахував у ритмі квапливих кроків знову й знову напливаючими хвилями. З чого вона так тішилася? Що, кого побачила? Заморозникa, ладного боронити Кригу й лютих? Але ж це неправда! Неправда!

Галіна сиділа під папороттю у товаристві молоденької пані Юше, створіння з шифону із pailettes і створіння з тафти із перлами. Відпочиваючи, попиваючи плодово-ягідне вино зі срібних кубків, вони пліткували про знайомих, яких було видно крізь стіну серед танцюючих.

Вибачилося, цмокнулося на прощання вбрану в мережива ручку пані Веліцької.

— Вибачте, наймудріше буде, якщо я подарую собі решту вечора, пан Войслав…

Пані Галіна не відпустила руку.

— А що з панною, із якою ви прийшли? — прошепотіла вона, непомітно відвертаючись від пані Юше.

— Ви знайомі з mademoiselle Філіпов, правда ж? Якби ви її зустріли, прошу…

— Я не вірю. Ви цього не зробите, ви не така людина.

— Яка? Про що знову йдеться? Mademoiselle Крістіна натанцювалася, певно, найкраще з-поміж усіх нас, Модест Павловіч знайшов їй дамського догідника в мундирі, вони балувáтимуть до ранку…

— Узяти панну на великий бал, можливо найбільший, на якому вона побувала в житті…

— Це правда. Вона не…

— Узяти, — пані Галіна підвищила голос, уперше бачилося тиху зазвичай дружину пана Войслава в такому гніві, — щоби штовхнути її при першій же нагоді в обійми незнайомця, — хто так робить? Тільки людина, цілковито позбавлена чутливости, або така, що зовсім не зважає на почуття інших, безсердечна потвора.

— Але ж! Я тут не задля розваги, я мушу залагодити інші справи, й mademoiselle Філіпов заздалегідь чудово про це знала.