Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
— Бенедикт Ґерославський, — раптом згадалося про візитні картки; знайшлося коробочку, вручилося картку Зєлю. Він навіть не поглянув.
— Я знаю, — плавним, балетним рухом руки із карткою він обвів залу унизу. — Його син.
— Ну так, — тепер полум’я обернулося, тепер воно палало всередину; повертався Сором. Вкусилося щоку, щоб лише не посміхатися, не собачить вибачливо, запопадливо. — Боюся, що я знову влаштував сцену. Насправді… Я не така людина, я по-іншому замерз. Сподіваюся.
— Не така людина, щоб гріх уголос називати гріхом, а чесноту чеснотою? — Він сховав візитну картку, показав ліворуч; пішлося просто, Аркадій Іполітовіч відступив, щоб не зіштовхнутися між скульптурами. — У мене у вухах дзвенить. — Повернулося у тінь ґалереї, Зєль зупинив лакея, попросив склянку води. — Ось чому я не буваю, обтираєшся об людей, і це на тобі осідає, наче почорнілий від металурґійних випарів іній, наче вулична курява, наче масний бруд. — Попиваючи воду, він зазирнув до сусідньої кімнати. П’яні як чіп панове кидали чарками в камін у стіні навпроти. — Я не кажу про тілесний бруд, ви мене розумієте, Вєнєдікте Філіповічу.
— Так.
— Чистота, найважче зберегти чистоту. Якби ми жили в світі, де можливе самé спілкування душ… — зітхнув він. Голос у нього теж був м’яким, він прокочувався повільними хвилями, вгору й униз, у ньому була мелодія, ритм. — Який найвищий ідеал? Людина мінус тіло.
— Ви читали Фйодорова?
— Чистота, брате, чистота. Я ж бачу, що ви відчуваєте ту саму огиду, ту саму незручність, тягар.
— Я…
— Так Бог велів, що ми народжуємося на цей світ у мішку лайна, лайном охрещені, лайном харчуємося; у лайні ми блукаємо, лайном засмічуються наші почуття, лайно ми віддаємо іншим у виразі любови; лайно наше щастя, лайно насолода. — Він занепокоєно нахилився. — Слід нам принаймні спробувати очиститися! Годі вийти із тіла… проте можна…
Смикнутий, похитнулося, обперлося на призму-стінку. Хто це? Herr Біттан фон Азенгоф нахабно тягнув до сходів, глузливим поглядом позираючи на Аркадія Іполітовіча, який тільки спостерігав цю дивну сцену із сумною і лагідною міною.
— Я вас заберу, — твердо сказав фон Азенгоф.
— Чого вам треба, на милість…
— Алєксандр Алєксандровіч привітає вас із надією, — мовив пан Зєль. — Можу вам зізнатися, що Алєксандр Алєксандровіч читав вашу «Аполітею» з великою увагою, добрі слова казав.
— Хто це? — спиталося з легким видихом, вирвавшись нарешті на сходах із залізних обіймів пруссака.
— Янгол Побєдоносцева. То як, мусите тут іще щось зробити? Бо мені здається, що ви досить наброїли, як для одного вечора.
— Але що ви узагалі виробляєте?!
Він вищирив зуби.
— Рятую вас, юначе. — Він клацнув пальцями слузі у верхньому одязі. — Ще трохи, й вас посадили б на білого коня.
— Що?!
Феєрверки стріляли в небі над кришталевим палацом, коли сунулося серпентиновим узвозом в осяяну Місяцем, вітром ревучу тайгу, перші сани, другі сани, треті сани, весела, бурхлива компанія, четверті сани — в четвертих сиділося під ведмежою шкурою із Біттаном фон Азенгофом й отим поставним капітаном гусарів. Після першої серії феєрверків з-під палацу запущено штучні вогні, але ці уже з кріовуглецевими зарядами, що вибухнули великими квітами тьмітла; вони, прошиваючи крижлізно-мороскляну конструкцію палацу, веселково розліталися у тисячу й одну річку барв і світіні. Перебувалося уже на нижній петлі узвозу, губернаторський палац маячів на зоряному схилі ліворуч, не доводилося викручуватися назад, що, зрештою, було практично неможливо, позаяк булося так щільно загорнутим у хутра, шкури, пледи, шалі й зшиті докупи десятки білячих, заячих, соболиних шкурок. Залежно від кута й відстані, з якої проколювали палац фріртверками, на небі вимальовувалися інші колажі тьмітла й світла, морські зірки, що пожирали світло, й морські зірки, що розсіювали світло; одні переливалися в інші, а другі проростали в перші, й усі врешті падали на тайгу дрібною крижаною мрякою іскорок і ніскорок. Ошелешені північні олені трусили головами, гучно дзеленчали їхні оздобні балабони. Сибір на зміну згасав і висвітлювався посеред глупої ночі, немов країна зі сну Бога, на яку Він то позирає крізь пальці, то затуляє її від Свого погляду й існування.
— Він полює на вас, я бачив, — хрипів існуючий-неіснуючий фон Азенгоф крізь шарф і мороз. — Того, хто ладний відтяти якір тіла, кгр, відректися від гріхів тілесних.
— Самогубство?
— Ні! Самогубство — це гріх! Це людина Селіванова, від хлистів і скопців минулого століття. Кгр. Під Кригою їм повернулася упевненість у вірі, вони знову валашають.