Крига. Частини ІII–ІV

— Я…

— Так Бог велів, що ми народжуємося на цей світ у мішку лайна, лайном охрещені, лайном харчуємося; у лайні ми блукаємо, лайном засмічуються наші почуття, лайно ми віддаємо іншим у виразі любови; лайно наше щастя, лайно насолода. — Він занепокоєно нахилився. — Слід нам принаймні спробувати очиститися! Годі вийти із тіла… проте можна…

Смикнутий, похитнулося, обперлося на призму-стінку. Хто це? Herr Біттан фон Азенгоф нахабно тягнув до сходів, глузливим поглядом позираючи на Аркадія Іполітовіча, який тільки спостерігав цю дивну сцену із сумною і лагідною міною.

— Я вас заберу, — твердо сказав фон Азенгоф.

— Чого вам треба, на милість…

— Алєксандр Алєксандровіч привітає вас із надією, — мовив пан Зєль. — Можу вам зізнатися, що Алєксандр Алєксандровіч читав вашу «Аполітею» з великою увагою, добрі слова казав.

— Хто це? — спиталося з легким видихом, вирвавшись нарешті на сходах із залізних обіймів пруссака.

— Янгол Побєдоносцева. То як, мусите тут іще щось зробити? Бо мені здається, що ви досить наброїли, як для одного вечора.

— Але що ви узагалі виробляєте?!

Він вищирив зуби.

— Рятую вас, юначе. — Він клацнув пальцями слузі у верхньому одязі. — Ще трохи, й вас посадили б на білого коня.

— Що?!

Феєрверки стріляли в небі над кришталевим палацом, коли сунулося серпентиновим узвозом в осяяну Місяцем, вітром ревучу тайгу, перші сани, другі сани, треті сани, весела, бурхлива компанія, четверті сани — в четвертих сиділося під ведмежою шкурою із Біттаном фон Азенгофом й отим поставним капітаном гусарів. Після першої серії феєрверків з-під палацу запущено штучні вогні, але ці уже з кріовуглецевими зарядами, що вибухнули великими квітами тьмітла; вони, прошиваючи крижлізно-мороскляну конструкцію палацу, веселково розліталися у тисячу й одну річку барв і світіні. Перебувалося уже на нижній петлі узвозу, губернаторський палац маячів на зоряному схилі ліворуч, не доводилося викручуватися назад, що, зрештою, було практично неможливо, позаяк булося так щільно загорнутим у хутра, шкури, пледи, шалі й зшиті докупи десятки білячих, заячих, соболиних шкурок. Залежно від кута й відстані, з якої проколювали палац фріртверками, на небі вимальовувалися інші колажі тьмітла й світла, морські зірки, що пожирали світло, й морські зірки, що розсіювали світло; одні переливалися в інші, а другі проростали в перші, й усі врешті падали на тайгу дрібною крижаною мрякою іскорок і ніскорок. Ошелешені північні олені трусили головами, гучно дзеленчали їхні оздобні балабони. Сибір на зміну згасав і висвітлювався посеред глупої ночі, немов країна зі сну Бога, на яку Він то позирає крізь пальці, то затуляє її від Свого погляду й існування.

— Він полює на вас, я бачив, — хрипів існуючий-неіснуючий фон Азенгоф крізь шарф і мороз. — Того, хто ладний відтяти якір тіла, кгр, відректися від гріхів тілесних.

— Самогубство?

— Ні! Самогубство — це гріх! Це людина Селіванова, від хлистів і скопців минулого століття. Кгр. Під Кригою їм повернулася упевненість у вірі, вони знову валашають.