Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Пусте, — сказала О’Геєві на другий день Ернестіна, і з веселого вогника в її очах він здогадався, що став жертвою змови. — Такого й слід було сподіватись. Ті пустомолоти-філософи й святого можуть довести до запою.
— А я думав, при Теренсові вам буде безпечно, — виправдовувався насмішкувато Дік. — Ви ж обидва ірландці. Я забув, що Теренс — то бездонне барило; ви знаєте, він, попрощавшися з вами, ще зайшов і до мене погомоніти. І був тверезісінький. Сказав між іншим, що ви з ним перехилили по кілька чарок, і я… і мені навіть на думку не спало, що він… м-м-м… таке з вами встругнув.
Коли Лут і Ернестіна від’їхали до Санта-Барбари, Берт Вейнрайт із сестрою теж згадали про свою забуту домівку в Сакраменто. Правда, того самого дня прибуло двоє художників, Полині протеже. Однак вони мало показувались на люди — здебільшого на цілий день виїздили в гори бідкою з кучером або ж сиділи в більярдній і курили довгі люльки.
Привільне життя Великого Будинку плинуло собі рівно своїм звичаєм. Дік працював. Грейм працював. Пола далі ховалась у своїх покоях. Часом приходили мудреці з мадронового гаю повечеряти та побалакати — і балакали цілий вечір, якщо тільки Пола не грала для них. Як і перше, над’їздили в автомобілях компанії з Сакраменто, Вікенберга та інших міст долини. Хоч вони з’являлись несподівано, А-Гея з його служниками те не бентежило: Грейм не раз бачив, як за двадцять хвилин по приїзді гостей уже подавали розкішну вечерю на кільканадцять осіб. А бували й такі вечори — хоч і не часто, — коли за стіл сідали тільки Дік з Полою та Грейм, а потім чоловіки з годину гомоніли вдвох, перше ніж лягти зарання спати, а Пола тихенько награвала сама собі на фортеп’яно або ж відходила з їдальні ще раніше за них.
Та одного місячного вечора, коли раптово налетіли Вотсони, Мейсони й Вомболди, Грейм якось не попав до жодної четвірки бриджистів і лишився сам. Пола сиділа за фортен’яно. Підходячи, він помітив, що в очах у неї промайнула радість, та враз і згасла. Помітив він і те, як вона ворухнулась, ніби хотіла встати, а тоді враз опанувала себе й лишилась на місці.
Вона враз стала така, якою він звик її бачити, — а втім, чи так багато бачив він її, думав Грейм, теревенячи, що збіжить на язик, і перебираючи разом з нею ноти. То одного, то другого романса пробував він заспівати в дуеті з нею, підладжуючи свій високий баритон до її ніжного сопрано, і то так вдало, що картярі не раз гукали від столів «біс!»
— Ви знаєте, мені аж серце ниє, так хочеться знов податися з Діком у мандри, — говорила йому Пола в перерві між двома романсами. — Якби можна було отак завтра знятись і поїхати! Але Дік поки що не може. Він загруз у своїх господарських спробах та проектах. Як ви гадаєте, що він робить тепер? Надумав, наче йому й так мало клопоту, ще здійснити переворот у своїй торгівлі худобою — принаймні тут, у Каліфорнії та на Тихоокеанському узбережжі. Хоче, щоб купці самі приїздили до маєтку.
— Так вони ж і приїздять, — сказав Греїм. — Перший, кого я тут зустрів, був овечий купець з Айдахо.
— Та ні, Дік хоче запровадити це на постійно, розумієте — щоб вони з’їжджались гуртом і в певний час. Але не звичайні аукціонні розпродажі, хоч він каже, що й таке влаштує для принади. Ні, це має бути щорічна триденна виставка-ярмарок, де виставлятиметься тільки його товар. Тепер він трохи не всі ранки просиджує з містером Егаром і з містером Пітсом. Егар у нього відає збутом, а Пітс — виставками…
Вона зітхнула й перебігла пальцями по клавішах.
— Ох, якби тільки ми могли зараз податися кудись — у Тімбукту, в Мокихо, на край світу…
— Та невже ви були й у Мокихо! — засміявся Грейм.
Пола кивнула головою.
— Була, аякже. Ось вам хрест, щоб я з цього місця не встала! З Діком, на «Все покинь», давно-предавно. Можна сказати, що ми пробули наш медовий місяць у Мокихо.
Грейм пустився з нею в спогади про Мокихо, а сам заходив у голову: чи навмисне вона раз у раз згадує чоловіка?
— А я гадав, що ви й тут живете як у раю… — казав він.
— Авжеж, авжеж! — запевнила вона аж начебто з надмірним запалом. — Але на мене щось найшло останнім часом. Пориває знятись і поїхати світ за очі. Може, це весняна гарячка — давні індіянські боги сіють свої чари. Якби ж тільки Дік не поринав отак з головою в роботу, не загрузав у своїх проектах! Ви знаєте, за всі роки, відколи ми одружені, я мала єдину справжню суперницю: землю, господарство. У Діка дуже вірна натура, а маєток — це, властиво, його перше кохання. Він же спланував і завів його, ще як не знав мене, й гадки не мав, що я є на світі.