Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Полі часом не треба кращого товариства, ніж вона сама, — пояснила йому Ернестіпа. — Тоді вона отак зачиниться в себе, і ніхто її не бачить, тільки Дік.
— Не дуже велика честь для решти товариства, — осміхнувся Грейм.
— Зате ж тим більша втіха товариству, коли вона виходить, — відказала Ернестіна.
Приплив гостей до Великого Будинку спадав. Дехто ще приїздив, у справах чи просто так, але більше від’їздило. А-Гей зі своєю китайською командою держав у Великому Будинку такий ідеальний лад, що господарям небагато доводилось розважати гостей: ті здебільшого розважались самі та розважали одні одних.
Дік майже не показувався серед них до обіду, хіба на хвилинку, а Пола, додержуючи свого самітництва, ні разу не виходила до вечері.
— Курс лікувального відпочинку, — сміючися, сказав Дік Греймові якось удень, коли викликав його на турнір — побоксувати й пофехтувати на палицях та рапірах. — Пора вже тобі братися за свою книжку, — нагадав він під час передишки між двома турами. — Її дожидає чимало людей, і я найперший. Учора прийшов лист від Гевлі, то він згадує про неї й питає, чи багато вже ти написав.
Отож Грейм у себе у вежі розібрав свої нотатки та фотографії, склав план книжки й заходився коло вступних розділів. Він так поринув у роботу, що захопленпя Полою, ледве народившись, може, й згасло б, якби він не зустрічав її щодня за вечерею. Крім того, поки Лут з Ернестіною не від’їхали до Санта-Барбари, не припинялися пообідні купання та прогулянки верхи чи в автомобілях на пасовиська кряжа Мірамар і високі полонини в горах Ансельмо. Часом з ними їздив і Дік; вони оглядали його екскаватори, що висушували болото в долині Сакраменто, і греблі, що їх насипали на річках Малому Койоті та Лос-Кветосі, і колонію двадцятиакрових ферм, де Дік пробував допомогти двом з половиною сотням фермерських родин досягти добробуту хліборобською працею.
Грейм знав, що Пола часом вибирається сама в далекі поїздки верхи, і одного разу застав її біля конов’язів, коли вона зсідала з Лані.
— Вам не здається, що вашій кобилиці кортить до товариства? — пожартував він.
Пола засміялась і похитала головою.
— Ну, тоді мені кортить проїхатися з вами, — зважився признатись він.
— Є ж Лут, і Ернестіна, й Берт, і решта гостей…
— Я в цих краях уперше, — не здавався він. — А новий для вас край найкраще пізнавати очима людей, що його знають. Я вже бачив його очима Лут, і Ернестіни, і всіх інших. Але ще лишилось багато такого, чого я не бачив і можу побачити тільки вашими очима.
— Цікава теорія… — ухильно відповіла вона. — Щось ніби… географічний вампіризм.
— Але без лихих наслідків вампіризму звичайного, — квапливо додав він.
Пола відповіла не зразу. Вона дивилась йому в очі прямо й відверто, і Грейм міг здогадатися, що вона пильно зважує, як відповісти.
— Це ще хто зна… — тільки й сказала вона врешті, та він відразу вхопився думкою за ті троє слів, силкуючись розгадати натяки, що могли в них міститися.
— Але ж ми могли б так багато розповісти одне одному… — спробував він ще раз. — Ми так багато… маємо розповісти…
— Я вас розумію, — спокійно відповіла вона і знов відверто, прямо глянула йому в вічі.
Отже, вона розуміє… Ця думка обпекла його вогнем. Не встиг він здобутись на відповідь, як Пола засміялася стримано, іронічно й рушила до будинку.
Товариство чимдалі рідшало. Полина тітка, місіс Талі, на велике Греймове розчарування (бо він сподівався багато чого випитати в неї про Полу), прогостювавши всього кілька днів, поїхала. Казали, правда, що вона, можливо, незабаром приїде на довший час, але вона тільки-но вернулася з Європи, отож заявила, що повинна спершу відбути цілу низку візитів з обов’язку, а вже потім думати про гостювання.
О’Геєві, музичному критикові, довелось пробути у Великому Будинку ще не один день, щоб оклигати від прикрих наслідків баталії з філософами. Підстроїти її придумав Дік. Баталія почалася зразу після вечері: одне нібито випадкове Ернестінине зауваження дало Генкокові привід кинути першу бомбу в саму гущу найщиріших О’Геєвих переконань. Дар Гаяль, як ревний і завзятий спільник, обійшов фланг зі своєю вибуховою теорією музики і вдарив на критика з тилу. Бій не вщухав, аж поки запальний ірландець, ошалілий від словесної прочуханки, що завдавали йому два досвідчені сперечальники, з превеликою полегкістю прийняв ласкаве запрошення Тернса Макфейна спуститися з ним до більярдної, де вони зможуть покріпитись чарчиною віскі з льодом і в тиші та спокої, далі від цих варварів, по щирості погомоніти про музику. О другій годині вночі бадьорісінький Теренс, нітрохи не заточуючись, відвів як ніч п'яного, посоловілого критика спати.