Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
І отак, цілим серцем і душею віддана прекрасному, вона металась і мучилась, не мігши вирішити, до чого в неї більше хисту і чи є він у неї взагалі. Я надумала дати їй спочинок від навчання й повезла її до Європи на цілий рік. Понад усе в неї виявились великі здібності до танцю, але й від цього її тягло назад до музики та малювання. Ні, вона не була легковажна. їй вадило те, що вона надміру обдарована.
— Надміру всебічно обдарована, — підказав Грейм.
— Еге ж, так краще сказати, — погодилась місіс Талі.— Але від обдарованості до таланту ще дуже далеко, і я, далебі, й досі не знаю, чи є в неї справжній талант. Бо ж вона так і не створила нічого визначного ні в чому, за що бралась.
— Зате створила себе саму, — нагадав Грейм.
— Так, вона сама — справді шедевр, — знов погодилась місіс Талі, зраділо всміхнувшись. — Вона чарівна, надзвичайна жінка, така незіпсута, така природна! І кінець кінцем, чи багато це варте — зробити якусь річ? Та мені кожна з Полиних одчайдушних витівок — я ж бо знаю, і як вона купалась верхи на Горянині, й усе, — любіші за всі її картини, хоч би вони й шедеврами були. Та спершу мені важко було розуміти її. Дік часто називає її вічним дівчиськом. А я її називаю найдорослішою в світі дитиною, їй дуже пощастило, що вона спіткала в житті Діка. Отоді, видно було, вона вперше по-справжньому знайшла себе. А сталося воно так…
І місіс Талі почала оповідати, як вони з Полою рік подорожували по Європі, як Пола в Парижі знов захопилась малюванням, як вона врешті дійшла висновку, що успіху можна досягти тільки боротьбою і що тітчині гроші заважають їй.
— І вона таки поставила на своє,— зітхнула місіс Талі.— Вирядила мене додому, та й квит. Погодилась одержувати тільки невеличке утримання й укупі з двома дівчатами-американками найняла в Латинському кварталі студію. Отоді вона й здибала Діка. А з нього теж химерник був чималий. Ви зроду не вгадаєте, що він робив. Держав кабаре. Ні, не таке, як оті теперішні, а просто собі студентську пивничку. Будь-кого туди не пускали, там збирався гурт усяких навіжених диваків. Розумієте, Дік тільки-но вернувся зі своїх карколомних мандрів на краю світу і, як він сам казав, хотів тоді якийсь час не стільки жиги, скільки розмовляти про життя.
Пола раз якось водила мене туди. Ви не думайте, вони вже заручились, якраз напередодні, і Дік приходив до мене з візитом, усе як годиться. Я колись була знайома з його батьком, Щасливцем Річардом Форестом, і знала про Діка все. Зі світського погляду, то була для Поли якнайліпша партія. І справжнє романтичне кохання. Пола колись давно бачила його, як університетська футбольна команда з Берклі під його проводом виграла у стенфордців. А вдруге вона його побачила у себе в тій студії, що наймала з іншими двома дівчатами. Вона не знала, чи в нього мільйони, а чи вій держить пивничку задля шматка хліба, та їй і байдужо було. Вона завжди слухалась тільки свого серця. Уявіть собі ту пару: невловимого для жінок Діка і Полу, що ніколи й не фліртувала ні з ким. Вони, певне, просто вскочили одне одному в обійми, бо за тиждень усе в них було вирішено, і Дік навіть прийшов до мене з візитом, так немовби моє слово могло ще важити щось.
Але слухайте ж про те Дікове кабаре. То було Кабаре філософів — маленька вбога пивничка в підвалі, у самому центрі Латинського кварталу, з одним-єдиним столом. Уявляєте? Зате ж який стіл! Величезний, круглий, з простих дощок, нічим не застелений, увесь заляпаний вином, бо філософи, розгарячившися, стукали по ньому келихами. За ним могло вміститися тридцять душ. Жінок туди не пускали, ото тільки зробили виняток для Поли й мене.
Ви вже бачили тут Аарона Генкока. Він теж був серед тих філософів і досі вихваляється, що заборгував Дікові за вино найбільше з усіх, хто туди ходив. Отож збиралися там молоді буйноголові мислителі, грюкали по столу та сперечалися про філософію всіма мовами Європи. Діка завжди вабили філософи.