Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Та Пола зіпсувала всю ту забаву. Тільки-но вони побралися, Дік спорядив свою шхуну «Все покинь», і молодята подалися справляти медовий місяць у морі, дорогою від Бордо до Гонконга.
— А кабаре зачинилось, і бідолашні філософи зосталися без пристановища й без диспутів, — озвався Грейм.
Місіс Талі зареготала, крутячи головою.
— Ні, він залишив капітал його утримувати. — сказала вона крізь сміх, держачись за бік рукою. — Чи повністю, чи тільки якийсь пай, цього вже не знаю. Але за місяць їх розігнала поліція — вирішила, що то анархістський клуб.
Навіть уже добре знаючи, які широкі Полині інтереси та обдарування, Грейм усе ж таки здивувався, коли застав її саму в куточку дивана під вікном, пильно захоплену якимсь тонким гаптуванням.
— Я люблю гаптувати, — пояспила вона. — Найдорожчі вироби з модних крамниць для мене нічого не варті проти моєї власної роботи, за власним малюнком. Дік перше сердився на мене за це. Він же, знаєте, у всьому вимагає доцільності і казав, що шити мені самій — це марнування часу, коли можна за якусь мізерію наймати швачок, і вони робитимуть не гірше. Та врешті я зуміла втлумачити йому свій погляд.
Це однаково, що музичити самому. Звичайно, я можу за гроші слухати музикантів куди кращих від мене; але сісти самій за фортеп’яно і самій виконати п’єсу, власними руками, власним чуттям, — це дає зовсім інше, глибше задоволення. Чи то змагаєшся з іншим виконавцем, пробуєш його перевершити, чи даєш творові власне тлумачення, вкладаєш у нього свою душу, — однаково. Це творчість, це велика радість.
Ось цей гаптований візерунок із лілей по краю шлярки — адже такого нема більш ніде в світі. Я сама його придумала, зовсім сама, і сама виконувала собі на втіху. Певне, в крамницях можна знайти кращі візерунки, тоншу роботу; але це зовсім не те. Це моє. Я уявила його і відтворила. Хто може сказати, що гаптування — не мистецтво?
Пола замовкла і звела на Грейма усміхнені очі, ніби чекала від нього підтвердження.
— І хто може сказати, — підхопив Грейм, — що прикрашати чарівних жінок — це не найдостойніше і найприємніше з усіх мистецтв?
— Так, я просто схиляюся перед добрими кравчинями, — поважно кивнула головою Пола. — Вони справді митці, а до того ж, як сказав би Дік, відіграють важливу роль у світовій економіці.
Іншим разом, розшукуючи в бібліотеці літературу про Анди, Грейм натрапив на Полу, граційно схилену над аркушем паперу, розстеленим на великому столі. По боках лежали архітектурні альбоми; Пола старанно креслила проект рубленої оселі чи дачі для «мудреців з мадронового гаю».
— Ох і морока, — зітхнула вона. — Дік каже, що як будувати, то зразу на сімох. їх поки що четверо, але йому конче хочеться мати сімох. Про ванни, душ тощо, каже він, можна не думати, бо коли це філософи миються? Зате наполягає, щоб було сім окремих кухонь і сім плит: адже якраз за такі буденні речі філософи завжди сваряться.
— Це, здається, Вольтер посварився з королем за недопалки від свічок? — спитав Грейм, милуючись на її зграбну й невимушену поставу. Тридцять вісім років! Годі повірити… Вона схожа була скорше на школярку, розчервоиілу з досади через важке завдання. Потім йому згадалися слова місіс Талі, що Пола — найдоросліше в світі дитя.
Його брав подив. Невже це вона тоді, біля конов’язу під дубами, двома коротенькими фразами з’ясувала йому, що на них насувається? «Я вас розумію», — сказала вона. Що вона розуміє? Чи те слово було вимовлено просто так, аби щось сказати? Але ж хіба не її злив з ним спільний порив, спільний трепет, коли вони вдвох співали «Циганський шлях»? За це Грейм був певен. Тільки знов же, хіба він не бачив, як запалювала її гра Доналда Вера? Вмить у Греймові прокинулося вражене самолюбство, і він запевнив себе, що то зовсім інша річ. Та зразу й усміхнувся на ту думку сам до себе — і сам із себе.
— Чого ви смієтеся? — запитала Пола. — Звісно, який з мене архітектор… Але спробуйте-но самі розмістити сімох філософів і додержати всіх безглуздих Дікових умов!
Грейм вернувся до себе у вежу, сів і, не розгортавши принесених книжок, тяжко замислився. Ні, яка з неї жінка! Вона таки справдешня дитина. Чи, може… — він насилу зважився на ту думку, — може, вся її природність і невимушеність удавані? Може, вона справді все розуміє? Напевне так! Як же інакше! Вона жінка світська і знає життя. Вона дуже розумна. Кожен погляд її сірих очей полишає враження упевненості й сили. Авжеж, сили. Греймові пригадався той перший вечір, коли в ній хвилинами неначе блискала криця — тонка діамантова криця. Він тоді ще порівнював в уяві її силу з мамутовою кісткою, різьбленою блешнею-скойкою, плетеною з дівочих кіс волосінню…