Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ви знали! — розчаровано вигукнула Пола.
— Але ти не знала, що я знаю, — відказала тітка. — І тому твоя поведінка була просто злочинна, як зважити на мої літа й слабе серце…
— І на вашу дитинну наївність та довірливість, еге? — додала Пола.
— Ось я тобі зараз вуха намну!
— А я вас зараз обійму — отак, як є, мокра, — засміялася Пола. — Але капітана Лестера ми таки піддурили. Правда, капітане?
— Не говоріть зі мною, — похмуро буркнув відважний моряк. — Мені ніколи, я обмірковую, як помститися. Щодо вас, містере Форесте, я вагаюся: чи спалити вашу молочарню, чи підтяти жили Горянинові. Може, я зроблю і те, й те а поки що піду хвицну вашу кобилу.
Дік на Розбійниці, а Пола на Лані верталися до Великого Будинку поряд.
— Ну, як тобі подобається Грейм? — спитав він.
— Чудова людина, — відповіла Пола. — Він подібний до тебе. Такий різносторонній, мов ти, і так само обвіяний вітрами всіх морів, і в книжках так само кохається, і все інше… У нього мистецька натура, і взагалі він на все здатний. І веселий. Ти помітив, яка в нього усмішка? Просто чарівна. Так і надить усміхнутись у відповідь.
Дік ствердно кивнув головою.
— І свої глибокі шрами на ньому теж є…
— Так… Це видно по кутиках очей, зразу після усмішки. Знаки не те що життєвої втоми, а скорше давніх, одвічних питань: «Чому? Навіщо? Чи варто? Що з цього?»
Ернестіна з Греймом, їдучи позад усіх, теж розмовляли, — Дік дуже розумний, — казала дівчина. — Ви мало знаєте його. Він страшенно мудрий. Я його трошечки знаю. Пола, звісно, знає його добре. А з інших людей мало хто проникав хоч трохи в глиб його душі. Він справжній філософ, і самовладання у нього як у стоїка або в англійця. А прикидатись уміє так, що ввесь світ пошиє в дурні.
Біля довгого конов’язу під дубами, де збиралося, зсідавши з коней, усе товариство, Пола чогось невтримно реготала.
— Ну, далі, далі,— напосідала вона на Діка. — Ще, ще!
— Вона сказала, що мені скоро не вистачить слів, коли я перейменовуватиму служників за своїм принципом, — пояснив Дік.
— А він за півтори хвилини придумав з півсотні нових назвиськ. Ану ще, Діку!
— Ну, тоді у нас можуть бути… — Дік повів далі з виспівом: — О-Цей і О-Той, О-Тут і О-Там, О-Так і О-Ні, А-Дзусь і А-Зась, А-Цур і А-Пек, Дзі-Лінь і Дзе-Лень, Бу-Бух, Ба-Бах і Бе-Бех…
І Дік, дзенькаючи острогами та виспівуючи далі той імпровізований іменний довідник, рушив до будинку.
РОЗДІЛ XVII
Увесь дальший тиждень минув для Грейма в досаді й неспокої. Двоє почуттів роздирали його: він уважав, що повинен залишити Великий Будинок негайно, з першим поїздом, і жадав бачити Полу все частіше, бути з нею всо більше. Та в нього не виходило ні те, ні те: від’їхати йому не ставало сили, а Полу він бачив навіть менше, ніж у перші дні.
Спочатку нею заволодів молодий скрипаль і всі п’ять днів, поки гостював у Великому Будинку, не лишав їй майже ні хвилини для інших. Грейм не раз заходив до музичної зали, щоб понудитись із півгодини, слухаючи, як вони «працюють». А вони не звертали на нього уваги, зовсім забуваючи за його присутність — і коли, розгарячені, з усім запалом поринали в музику, і в хвилини перепочинку, коли втирали спітнілі чола, гомоніли удвох та сміялися. Що молодий віртуоз кохає Маленьку господиню палко, трохи не до болю, було очевидно Греймові; але дошкуляло його не так це, як ті повні щирого захвату погляди, що вона часом дарувала Берові за який-небудь над звичай гарний пасаж. І марно Грейм запевняв себе, що то в ній промовляє чисто естетичне, мистецьке почуття, захоплення чужою майстерністю. Однаково його це мучило, як чоловіка, мучило чимраз прикріше, аж поки йому не ставало терпцю і він виходив.
Раз Грейм нагодився до зали, саме як долунала пісня Шумана й Вер вийшов. Пола ще сиділа за фортеп’яно з глибоко замріяним виразом на обличчі. Вона глянула на нього, ледве впізнаючи, машинально підвелась, так само машинально перемовилася з ним кількома незначущими словами і вийшла. Незважаючи на прикрість і образу, Грейм намагався думати, що то була замріяність митця, що в Полиній душі ще лунала тільки-но дограна музика і вона просто вслухалася в її відлуння. Але жінки, мимохіть міркував він далі, створіння дивні, здатні до найчудніших і найнесподіваніших захоплень. Хіба не може бути такого, що якраз музикою цей юнак полонив її як жінку?
Після Верового від’їзду Пола Форест зачинилась у своїх покоях за дверима без клямки і майже не виходила. Але ніхто в домі з того не дивувався, і Грейм зрозумів, що це звичайна річ.