Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Митько, мило видають…
Вартового як вітром звіяло з стільця. Він вискочив на ганок. Соколовський і Телєгін без перешкод піднялись на другий поверх і, — після того, як припухлоокі гарненькі громадяночки в шовкових кофточках посилали їх то праворуч, то ліворуч, — знайшли, нарешті, кімнату начштабу.
Там, з ногами на обдертому дивані, лежав чепурно одягнений військовий, розглядаючи нігті. З великою чемністю і вдумливо-пролетарським поводженням, через кожне слово згадуючи «товариш» (причому «товариш» звучало у нього зовсім як «граф Соколовський», «князь Телєгін»), він розпитав про суть справи, попросив пробачення і вийшов, порипуючи жовтими, до колін зашнурованими черевиками. За стіною почувся шепіт, грюкнули десь далеко двері, і все затихло.
Соколовський палаючими очима дивився на Телєгіна:
— Ти розумієш щогнебудь? Куди ми приїхали? Це що ж воно таке — білий штаб?
Він підняв худі плечі і так і залишився настовбурченим від крайнього здивування. Знову за стіною зашепотіли. Двері широко відчинились, і увійшов начальник штабу, середніх років, кремезний, з великим лисим лобом, нахмурений чоловік, в грубій солдатській сорочці, підперезаний по великому животу кавказьким пасочком. Він пильно, побіжно глянув на Телєгіна, кивнув Соколовському і сів за стіл, звичним рухом поклавши перед собою волосаті руки. Лоб його був вологий, як у людини, яка тільки що добре попоїла й випила. Відчувши, що його розглядають, він ще більше нахмурив одутле красиве обличчя.
— Черговий мені переказав, що ви, товариші, прибули в терміновій справі, — сказав він поважно й холодно. — Мене здивувало, чому командир полку або ви, товаришу комісар, не скористалися прямим проводом…
— Я три рази намагався з’єднатися. — Соколовський схопився і витягнув з кишені телеграфну стрічку, простягнув її начштабу. — Як ми можемо спокійно ждати, коли гинуть товариші… Від штабу армії розпоряджень нема… Нас благають допомогти… Полк Пролетарської свободи гине, при ньому обоз з двох тисяч біженців…
Начштабу мигцем глянув на стрічку і кинув її — вона заплуталась об масивну чорнильницю.
— Про те, що зараз ідуть бої в розташуванні полку Пролетарської свободи, нам, товариші, відомо… Хвалю вашу старанність, ваш революційний запал. (Він наче підшукував слова). Але надалі я просив би не розвивати паніки… Тим більше, що операції противника мають випадковий характер… Словом, усіх заходів вжито, ви можете спокійно повернутися до ваших обов’язків.
Він підвів голову. Погляд був суворий і ясний. Телєгін, розуміючи, що розмова закінчена, підвівся. Соколовський сидів, наче його прибили.
— Я не можу повернутися в полк з такою відповіддю, — сказав він. — Сьогодні ж бійці збіжаться на мітинг, сьогодні ж полк самовільно виступить на допомогу «пролетарцям»… Попереджаю, товаришу, що на мітингу я буду говорити за виступ…
Начштабу почав червоніти, — голий, величезний лоб його заблищав. З грюкотом відкинувши крісло, він устав. Солдатські штани його наполовину зсунулись, він засунув руки за пояс:
— І ви відповідатимете перед ревтрибуналом армії, товаришу! Не забувайте, у нас не сімнадцятий рік!
— Не залякаєте, товаришу!
— Мовчать!
В цей час двері швидко відчинились, і увійшов високий, надзвичайно стрункий чоловік у синій черкесці з тонкого сукна. Похмуре вродливе обличчя його, з темним волоссям, що спадало на лоб, з висячими вусами, було ніжно-рожевого кольору, який буває у жорстоких людей і тих, що п’ють запоєм. Губи його були вологі й червоні, чорні очі розширені. Вимахуючи лівим рукавом черкески, він близько підійшов до Соколовського і Телєгіна, глянув їм в очі диким поглядом. Обернувся до начштабу. Ніздрі його гнівно здригнулись:
— Знрву старорежимні штучки! Це що таке за «мовчать»? Якщо вони винні, вони будуть розстріляні… Але — без генеральського знущання…
Начштабу вислухав зауваження мовчки, похиливши голову. Заперечувати не доводилось — це був сам головком Сорокін.
— Сідайте, товариші, я слухаю вас, — промовив Сорокін спокійно і сів на підвіконник.
Соколовський знову взявся пояснювати мету поїздки: добитися дозволу Варнавському полку негайно виступити на допомогу сусіднім з ним «пролетарцям»; крім революційного обов’язку, це продиктовано також простим розрахунком: якщо «пролетарці» будуть розбиті — Варнавський полк буде одрізаний від бази.