Ходіння по муках

До вікна знадвору хтось підійшов. Гимза замовк, нахмурився, обернувся.

Голос покликав його:

— Товаришу Гимза,'вийди-но.»

— Чого тобі? Говори…

— Секретне.

Опустивши брови на западини очей, Гимза обперся руками об койку, сидів так секунду, перебореним рухом підвівся і вийшов, зачепившись плечима за обидва одвірки. На площадці він сів на приступку, нахилився. З темряви до нього підійшла висока постать у кавалерійській шинелі, дзенькнули шпори. Чоловік цей поквапливо зашепотів йому коло самого вуха…

Сапожков, як тільки Гимза вийшов, почав швидко розкурювати люльку, люто плюнув кілька разів у вікно. Зняв, жбурнув пенсне і раптом засміявся:

— Ось у чому весь секрет: прямо відповісти на поставлене запитання… Є бог? — нема. Можна людину вбити? — можна. Яка найближча мета? — світова революція… Тут, братику, без інтелігентських емоцій…

Він раптом перестав говорити, витягнувся, слухаючи. Весь вагон здригнувся, — це кулаком у стіну вдарив Гимза. Люто-хрипкий голос його проричав:

— Ну, якщо ти мені збрехав, сучий сину…

Сергій Сергійович схопив Телєгіна за руку:

— Чуєш? А знаєш — у чому річ? Ходять неприємні чутки про нашого головкома Сорокіна… Це товариш з особливого відділу повернувся звідти. Зрозумів — чому Гимза, як чфрт, похмурий..

Зірки вже блякли перед світанком. Знову закричав півень між возами. На сонний табір падала роса. Телєгін пішов у своє купе, стягнув чоботи і, зітхнувши, ліг на койку, зарипівши пружинами.

Телєгіну часом здавалось, що коротке щастя життя тільки приснилося йому десь у зеленому степу під стукіт коліс… Було життя — удачливе й тихе: студентство, величезний, бездонний Пітер, служба, безтурботна компанія чудаків, що жили у нього на квартирі на Васильєвському острові. Тоді здавалося — майбутнє ясне, як на долоні. Він і не замислювався про майбутнє: роки летіли над дахом його будинку неквапливо і не стомлювали. Іван Ілліч знав, що чесно виконує призначену йому працю, і — коли голова посивіє, — оглянеться на минуле і побачить, що пройшов довгий-довгий шлях, не звертаючи в небезпечні закутки, як тисячі таких самих Іванів Іллічів. У його прості будні владно увійшла Даша і грізним щастям засяяли її сірі очі. Правда, у нього раз у раз, дуже потаємно, виникав коротенький сумнів: щастя призначалось не йому! Але він відганяв цей сумнів, він мав на думці — от тільки минуть дні війни — збудувати щасливий маленький дім для Даші. І навіть коли повалились капітальні стіни імперії, і все змішалося, і заричав бід гніву й болю стоп’ятдесятимільйонний народ, — Іван Ілліч все ще думав, що буря пролетить і моріжок коло Дашиного будинку мирно засяє після дощу.