Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
На трав’янистій могилі стояв вершник і уважно, приклавши долоню до очей, дивився на смужку залізничної колії — по ній швидко наближалась хмарка пилу.
Коли хмарка зникла у виїмці, вершник торкнув шенкелем і шпорою коня, худий рижий жеребець сіпнув злою мордою, повернувся і зійшов з могили, де по обох схилах перед тільки що накиданими купками землі лежали добровольці — взвод офіцерів.
— Дрезина, — сказав фон Мекке, зіскакуючи з сідла, і стеком почав поляскувати жеребця по передніх колінах. — Лягай. — Норовистий кінь підгинав ноги, щулив вуха, проте, переможений, з глибоким зітханням ліг, торкаючись мордою землі. Ребристий бік його здувся і затих.
Фон Мекке присів навпочіпки на верху могили поруч з Рощиним. Дрезина в цей час вискочила з виїмки, тепер можна було розрізнити шістьох людей у шинелях.
— Так і є, червоні! — фон Мекке повернув голову в лівий бік: — Відділення! — Повернув у правий бік: — Готуйсь! По рухливій цілі швидкий вогонь… Плі!
Як накрохмалений коленкор, розірвалося повітря над могилою. Крізь хмарку пилу було видно, що з дрезини впав чоловік, перевернувся кілька разів і покотився під укіс, рвучи руками траву.
На дрезині, що мчала далі, стріляли — троє з гвинтівок, двоє з револьверів. Через хвилину вони повинні були сховатися в другій виїмці за будкою стрілочника. Фон Мекке, свистячи в повітрі хлистом, лютував:
— Втечуть, втечуть! Ворон вам стріляти! Соромно!
Рощин вважався добрим стрільцем. Спокійно ведучи мушкою на фут попереду дрезини, він націлювався на широкоплечого, рбслого, бритого, видно, командира…
«Як же він схожий на Телєгіна! — подумав він. — Так… це було б жахливо…»
Рощин вистрілив. У того злетів кашкет, і в цей час дрезина пірнула в другу виїмку. Фон Мекке жбурнув хлист…
— Лайно. Все відділення лайно. Не стрільці, панове офіцери, — лайно.
І він з виряченими очима вбивці, що не проспався, лаявся, поки офіцери не повставали з землі і, обтрушуючи коліна, не почали бурчати:
— Ви б, ротмістр, припнули язика, тут є і вищі за вас чином.
Вкладаючи свіжу пачку патронів, Рощин почував, що в нього й досі тремтять руки. Чого ж би? Невже від самої думки, що цей чоловік був такий схожий на Івана Телєгіна? Дурниця, він же в Петрограді…
Комісар Соколовський і Телєгін з обв’язаною головою піднялись на ганок цегляного двоповерхового будинку — станичної управи, що стояла, як звичайно, навпроти собору на незабрукованому майдані, де в колишні часи бували ярмарки. Тепер крамниці стояли забиті, вікна повибивані, огорожі розтягнені. В соборі містився лазарет, на церковному дворі метлялось на вірьовках солдатське ганчір’я.
В станичній управі, де містився штаб головкома Сорокіна, у прихожій, закиданій недокурками й паперами, з боку сходів, що вели нагору, сидів на віденському стільці червоноармієць, тримаючи між ногами гвинтівку. Заплющивши очі, він мугикав щось степове. Це був вилицюватий хлопчина з чубом, — знаком військового нахабства, — випущеним з-під зсунутого на потилицю кашкета з червоною околичкою. Соколовський поквапливо спитав:
— Нам треба до товариша Сорокіна… Куди пройти?
Боєць розплющив очі, каламутні від сонної нудьги.
Ніс у нього був м’який, несерйозний. Він подивився на Соколовського — на обличчя, на одежу, на чоботи, потім так само — на Телєгіна. Комісар нетерпляче підійшов до нього.
— Я вас питаю, товаришу… Нам у невідкладній справі бачити головкома…
— А з вартовим не полагається розмовляти, — сказав чубатий.
— Тьху ти чорт. Це завжди в штабах така наволоч — формалісти! — крикнув Соколовський. — Я вимагаю, щоб ви відповіли, товаришу: вдома Сорокін чи нема?
— Нічого не відомо…
— А де начальник штабу? В канцелярії?
— Ну, в канцелярії.
Соколовський шарпнув Івана Ілліча за рукав, кинувся був на сходи. Тоді вартовий зробив падаючий рух, але залишився сидіти на стільці, тільки випростав з-за ніг гвинтівку:
— Куди ж ви йдете?
— Тобто як — куди? — до начштабу.
— А пропуск є?
У комісара аж піна виступила на губах, коли він почав пояснювати вартовому, в якій справі вони примчали на дрезині. Той слухав, дивлячись на кулемет, що стояв перед входом, на декрети, накази, сповіщення, якими були заліплені всі стіни у прихожій. Закрутив головою.
— Треба розуміти, товаришу, а ще ви сознательний, — сказав він з нудьгою. — Є пропуск — іди, нема пропуску — нещадно стрілятиму.
Доводилось скоритися, хоч пропуски видавали десь на другому краю майдану і ця установа напевне була зачинена, комендант десь пішов, — кажуть, — до завтра. Соколовський зразу навіть аж стомився… В цей час з майдану в двері кинулась, гупаючи чобітьми, низенька постать, у роздертій до пупа сорочці, гукнула: