Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Пора було рішуче приборкувати розпашілу юрму погромників та убивць. Руки у юрми вже по лікті в крові, а вона все ще багне крові.
Це вже почав розуміти і сам Шуйський. Відчував небезпеку від погромів. Натовп — якщо він ніким не керований, починає діяти за своїми, тільки йому самому й зрозумілими законами. Спалахнувши, бунт — та ще на Русі — вже не може зупинитися сам по собі. Він шириться, як вогонь по сухій соломі, чи — гірше — по бочках з порохом...
Зупинити його вже ніщо не може. Тобто зупинити його може лише сила, яка здатна завдати стихії рішучої відсічі.
Ріку, розбурхану й переповнену, треба заганяти у її ж береги.
Випустити пар, бо інакше казан сам себе й підірве. Тож треба було спішно застосовувати проти роз’яреної юрби силу і заганяти її у звичайні береги — інакше вона знищить і Кремль, і Москву, і взагалі все царство.
Успіх та пролита кров надихають натовп на пошуки все нових і нових жертв.
Та й Шуйський на той час уже схаменувся і став тверезіти, розуміючи, що за все це колись комусь — а радше йому — доведеться відповідати. Бодай перед історією, а перед нею не вибрешешся, як то можна вибрехатися перед сучасниками. Убивство царя Дмитрія, законно коронованого на царство, вже лягло плямою, що не змити, на його репутацію.
Не вистачало ще й убивства цариці. Та й убивство жінки, в принципі безневинної, це більша ганьба, як убивство чоловіка. Якщо в перші години бунту Шуйський був не проти знищити одним махом і царицю — про це сам і вказівки давав своїм спільникам, то пізніше, побачивши, що стихія, як жахлива пожежа, вже некерована, вирішив цариці не чіпати. Досить з нього і вбивства царя. Дав команду своїм боярам: починайте вгамовувати те юрмисько, що й геть розперезалося, хутчій наводьте лад та порядок у Кремлі, бо інакше й саме царство буде знищене.
Ще велів: царицю Марину знайти — вона десь переховується в палаці, — і пальцем її не зачіпаючи, взяти під охорону. Всі коштовності і речі цариці, які ще вціліли від грабіжників, описати і відправити їх, як і все царицине майно, до скарбниці. (Скріпити рішення державною печаттю!) А саму царицю...
Царицю не чіпати. Відправити її... Куди? А біс його знає куди. Спершу треба знайти царицю, виколупати її із закапелку, а вже потім подумаємо, куди її оприділити. Але коштовності її — до державної скарбниці!
Марина не шкодуватиме за втраченими коштовностями, адже її, як уже в наші дні писатимуть історики, тоді осліпив лише блиск корони, а не блиск золота. І тоді, і пізніше вона шукатиме не багатство і навіть не владу, як таку, а шану і сяйво визнання... Марина Мнішек була єдиною, кому все ж таки складно чим-небудь дорікнути... Вона просто вийшла заміж за сина царя Івана — то в чому ж її провина? Трималася в тій кривавій веремії бадьоро, не втрачаючи духу, — до честі їй сказати. Коли її утішало вціліле оточення, зокрема фрейліни, казала: «Позбавте мене ваших передчасних утіх і сліз малодушних. Визнана одного разу за царицю сеї держави, ніколи не перестану бути нею».
І Марина Юріївна, коли цар Шуйський сам злякався погромників з натовпу, була врятована.
Правда, лише на якийсь час.
Правда, при цьому була взята під варту. І це вона — цариця російська. А що вдієш, доводилося коритися і дякувати долі та Господу, що хоч життя вдалося зберегти, — їй же тільки вісімнадцять. Ще, по суті, й не жила. І хай їй вдалося зберегти своє життя лише на якийсь там час, та все ж...
Але навіть взята під охорону стрільців (тих вояків, які підкорилися боярам-змовникам і зрадили царя, котрого мали берегти як зіницю ока) і відправлена до свого батька, вона все ще не почувалася в безпеці.
Сама перебуваючи в облозі, Марина Юріївна турбувалася про долю батька (у Кремлі було відомо, що в Москві б’ють поляків) і нічого тоді не знала про нього та родичів і близьких, які перебували в місті. Доходили чутки, що двори багатьох поляків і ті будинки, у яких вони, перебуваючи в Москві, мешкали, натовпи взяли в кільце. В тім числі і двір Юрія Мнішека та інших Мнішеків, Вишневецьких, Тарло (лінія Марининої матері), Стадницьких... Вони захищалися, як могли — тим більше, в почті знатних поляків були загони озброєних жовнірів. Але що вони могли вдіяти проти натовпу, тож сутички частіше всього кінчалися не на користь поляків.
У «Щоденнику Марини Мнішек» описано, як було здійснено напад на те обійстя, у якому під час свого перебування в столиці російського царства мешкав воєвода Юрій Мнішек. Нападники використали час, коли відбувалася зміна варти — стара уже пішла, а нова чомусь ще не встигла зайняти свої пости. В цей час «борці з ляхами» і оточили двір воєводи — як ніби він був у всьому винуватий. А втім, вважалося, що це саме він, воєвода Юрій Мнішек, випестував монаха Гришку Отреп’єва, пригрів його, обвінчав із своєю дочкою, знайшов йому військо і врешті-решт зробив його російським царем, а заодно й поляків у Москву навів, а вже вони й почали у Першопрестольній чинити безчинства.