Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Військовий напад на Небесі мене зовсім не налякав. Навпаки, підлив азарту, цікавості, навіть піднесення і захопленості. Не переймаючись страхами Фіскарошки, вискочив у сіни, вилетів по драбині на горище і обережно витяг одну черепицю. Побачена картина одразу згамувала гарячу кров. Солдати, залігши із автоматами, щільним кільцем оточили будинок пана Фийси, тримаючи його під прицілами. Збоку, гамуючи оскаженілих собак, за деревами стояли офіцери. Вони про щось довго сперечалися, а відтак один взяв гучномовець і крикнув:

— Контра, ми знаєм, што ти здєсь! Сдавайся, іначе разнесьом дом у пух і прах!

Одразу все стихло, навіть пси оніміли… І тут на хаті пана Фийси привідчинилися обережно двері і на поріг, із злегка піднятими руками, вийшов молодий, міцної статури чоловік. І хоч був давно небритий, із розкуйовдженим волоссям, у брудній, порваній одежі — ніщо не могло затьмарити його неймовірної вроди. Навіть я, хлопчак, в екстремальній ситуації не міг не помітити аристократичної витонченості обличчя і не захопитися атлетичною поставою.

Невідомий був навдивовижу спокійний. Впевнено, наче граючи у виставі, зійшов східцями і тоді почав опускати руки. Але не встиг! Двоє військових вискочили із-за рогу, збили чоловіка із ніг і закрутили руки.

В ту ж мить група солдатів кинулась із засідки до хати, вони заблокували вікна і причаїлися біля дверей. Молодий хлопець, тримаючи напоготові зброю, почав обережно підніматися східцями… І тут на порозі постав старий учитель. Якийсь не по-земному здивований і вражений, пан Фийса із відкритим ротом ошелешено роздивлявся навкруги. Побачивши перед собою перекошене від злості обличчя юного солдата, вчитель тихо попросив:

— Сину мій, не роби зла…

Проте замість відповіді військовий спритно підскочив до старого і прикладом вдарив у правий бік. Учитель якось по-пташиному змахнув руками і полетів із порогу аж до серед двору, розпростершись долілиць на траві. На якусь мить застиг, а потім звівся на тремтячих руках і, стоячи на колінах, знову тихо почав благати:

— Люди, лишіть мого сина!.. Він на своїй землі!.. нікого не вбив!.. не вкрав. Хіба се гріх, хіба се злочин жити на своїй землі?!

Проте на старого вчителя ніхто не звертав уваги! Хоча ні! У холодних осінніх небесах, над хатою пана Фийси, на пухнастій велетенській хмарі знову стояв імператор Ференц Йовшка. У великій печалі, із великим болем спостерігав великий полководець, як пігмеї збиткуються над одним із останніх його вірних воїнів. Проте допомогти нічим не міг. Імператор поривався утішити свого великого солдата твердою обіцянкою: ось-ось мине зовсім небагато часу, і володар конче забере гусарського полковника знову до себе у почесну варту. Хай тільки ще трішки потерпить, і мужнього цісарського лицаря тут, на небесах, із радістю зустрінуть його бойові побратими… Тільки хай ще раз збереться із духом, аби виграти свій останній бій на цій грішній землі. Однак як не кричав, як не благав, побитий горем імператор, його слова падали у хмари, глухли і розчинялись у них. І на землі, як і завжди, із небес ніхто нічогісінько не чув! І від повного безсилля, відчаю і безпомічності великий імператор Ференц Йовжка вперше за всю історію гірко й безутішно заплакав.