Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Десь під четверту годину Доналд Вер, не дуже охочий купатись, вернувся до Великого Будинку одним з автомобілів, а містер Галхас залишився з містером Менденголом погомоніти про коней. Коли товариство дісталось до басейну, Дік був уже там, і дівчата зразу напосілися на нього, щоб проспівав свою нову пісню.
— Та вона, власне, не нова, — пояснив Дік з пустотливим вогником у сірих очах, — і не моя. Її співали в Японії, ще як мене на світі не було, та, мабуть, ще як Колумб і Америки не відкрив. Це дует — дует-змагання, де за програш платять штраф. Поло, ми змагатимемося з тобою. Зараз я тебе навчу. Сідай додолу, отак. І ви всі теж сядьте довкола.
Пола, як була у вершницькому вбранні, сіла на бетон, обличчям до чоловіка, і всі посідали кружка навколо них. Наслідуючи Діка, в такт із ним Пола плеснула долонями зразу об коліна, тоді одною об одну, тоді об його долоні. Потім він заспівав пісеньку — зовсім коротеньку, і Пола враз її підхопила та почала підспівувати, приляскуючи долонями. Мелодія була характерно-східна, повільно-тягуча, аж монотонна, але чимсь відразу захопила слухачів:
Чон-Кіна, Чон-Кіна,
Чон-Чон, Кіна-Кіна,
Йо-ко-га-ма, На-га-са-кі,
Ко-бе-ма-ру — гей!!!
Той останній склад — «гей!» — вигукувалось раптово, різко, на цілу октаву вище. І водночас Пола й Дік рвучко викидали назустріч одне одному руки — стулені в кулаки або розтулені. Суть гри полягала в тому, що Пола мусила вгадати, стулить Дік руки чи розтулить, і зробити так само, як він. За першим разом вона вгадала, стуливши кулаки. Дік здійняв з голови капелюха й кинув на коліна до Лут.
— Це мій штраф, я програв, — пояснив він. — Ну, Пол, давай далі.
І знов вони заспівали, приляскуючи:
Чон-Кіна, Чон-Кіна,
Чон-Чой, Кіпа-Кіна,
Йо-ко-га-ма, На-га-са-кі,
Ко-бе-ма-ру — гейі!!
Та цього разу на вигук «гей!» Полині руки виявилися стулені, а Дікові — розтулені.
— Штраф! Штраф! — загукали дівчата.
Пола збентежено оглянула своє вбрання й спитала:
— Що ж мені віддати?
— Шпильку, — підказав Дік, і одна черепахова шпилька з Полиної зачіски полетіла до його капелюха, що лежав на колінах у Лут.
— А, хай йому! — вигукнула вона, програвши всьоме підряд і віддавши останню свою шпильку. — Чого це я така недотепна! Чи ти, Діку, занадто хитрий? Я ніяк не можу вгадати, що ти хочеш зробити.
І знов вони завели пісеньку. Маленька господиня програла, і хоч місіс Талі докірливо гукнула: «Поло!», віддала острогу й сказала, що скине чобіток, коли програє й другу. Однак потім вона виграла тричі вряд, і Дік мусив віддати ручного годинника та обидві остроги. Далі Пола програла годинника й другу острогу.
Чон-Кіна, Чон-Кіна… —
почала вона знову, та місіс Талі запротестувала:
— Облиш, Поло, годі вже! А вам, Діку, як не соромно!
Проте Дік, переможно гукнувши «гей!», ще раз виграв і зареготав разом з усіма, коли Пола стягла з ноги жовтий чобіток і кинула до купи на колінах у Лут.
— Нічого, нічого, тітусю Марто, — заспокоїла вона місіс Талі.— Містера Вера тут нема, а він серед нас один такий, що міг би вразитйсь. Давай далі, Діку. Не ввесь же час ти виграватимеш.
Чон-Кіна, Чон-Кіна… — підхопила вона за чоловіком.
Почавши повільно-повільно, вони чимдалі прискорювали темп і тепер аж сипали словами пісеньки, а ляскіт долонь лунав без угаву. Усміхнене Полине лице розшарілось рожево від сонця, збудження та руху.
Івен Грейм мовчки спостерігав усе те, і в ньому росло почуття образи. Він бачив колись давно, як грають у «Чон-Кіну» гейші по чайних будиночках Японії, і хоч уже знав, яких вільних звичаїв держаться Форести у своєму Великому Будинку, його обурювало, що Пола бере участь у такій грі. Ту хвилину йому й на думку не спадало, що якби на її місці сиділа Лут, чи Ернестіна, чи Ріта, він би тільки чекав зацікавлено, як далеко зайдуть ці пустощі. Аж згодом він усвідомив, що та сцена так глибоко зачепила й розгнівила його, бо йшлося про Полу, а отже, вона запосіла в його серці більше місце, ніж він гадав. А ту хвилину він відчував тільки, що його бере злість, і насилу стримувався, щоб не запротестувати.