Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Старшини тим часом знову заговорили між собою:

— Чи бачили ви таку диявольську самовпевненість? З родимки в нього кров не виступила. Він убивця, диявол, чаклун, а хоче видати себе за простого дуелянта і звалити інші злочини на свого приятеля, такого самого диявола, тіло якого він убив, але не душу… Погляньте, яке в нього бліде обличчя, достоту як у дияволів, — червоне в пеклі, бліде на землі, бо вони ж зовсім не мають життєвого вогню, який червонить обличчя, а всередині в них самий попіл. Його треба знову посадити на вогнище, щоб він почервонів і згорів.

Тоді озвалась Катліна:

— Так, так, він диявол, проте диявол добрий, диявол ніжний. І святий Яків, його покровитель, дозволив йому вийти з пекла. І кожного дня молиться за нього Ісусу Христу. Він має бути в чистилищі тільки сім тисяч років: так хоче Свята Діва, але сатана цьому противиться. А проте Свята Діва зробить по-своєму. Хіба ж ви підете проти неї? Ось гляньте на нього: що в ньому є від диявола? Хіба тільки холодне тіло та лице, що блищить, як влітку морська хвиля під час грози.

Йоос Дамман крикнув:

— Мовчи, відьмо, через тебе ще спалять мене! — Потім, звернувшись до судді та старшин, сказав: — Подивіться на мене, хіба ж я диявол? Моє тіло, як і у всіх, з м’яса, кісток, крові й води. Я п’ю і їм, перетравлюю їжу і вивергаю, як і ви. Моя шкіра така, як і ваша, такі самі й ноги. Кате, роззуй мене, бо я не можу ворухнути зв’язаними ногами.

Кат трохи боязко роззув його.

— Дивіться, — мовив Йоос Дамман, показуючи свої білі ноги, — хіба це диявольські роздвоєні копита! А що я блідий, то хіба ж серед вас нема таких блідих, як я? Ось я вже бачу трьох таких. Коли хто й грішить, то не я, а он та підла відьма та її клята донька-наклепниця. Звідки у неї могли бути гроші, які вона віддала Гільбертові, звідки ці флорини? Чи не від самого диявола, який заплатив їй, щоб вона звела наклеп і допровадила до смерті благородного, ні в чому не винного чоловіка? Це їх обох треба спитати, хто задавив у дворі собаку, хто відкопав схованку і спорожнив її, а потім утік, напевне, щоб заховати пограбований скарб десь-інде. Вдова Сооткін не звірялась мені, бо зовсім і не знала мене, а їм вона вірила і бачилася з ними щодня. Це вони обидві вкрали гроші, які належали імператорові.