Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
У кожній більшій німецькій енциклопедії є тисячі імен німецької еліти — творців німецької культури і державности: державних мужів, Генералів, науковців, мистців, інженерів, яких імена зраджують їхнє ненімецьке походження. А скільки ж є таких, що змінили свої слов’янські імена на німецькі? Ось, наприклад, славний реформатор і основник протестантської Церкви — Мартин Лютер (1483–1546). Він народився в XV ст., с. т. за часів, коли в Німеччині були ще живі рештки слов’янської мови, отже, і людей, що нею говорили. Такою провінцією була Тюринґія, де М. Лютер народився в селі Mohra (Мокра?) — назва виразно слов’янська, отже, там жили слов’яни. Правда, між ними, може, і було кілька німецьких родин (урядники?), проте можна поставити питання: чи М. Лютер не був русом з походження? Про таких, як, напр., славний на весь світ теоретик військової доктрини ген. Кпавзевіц, не згадуємо, бо такі імена самі за себе говорять.
На роль нащадків русів у Німеччині натякає надзвичайна роль Пруссії в німецькій історії. Проф. Й. Муіргед пише: «Нарід, що розбудував могутню Німеччину, не був чистої німецької крови. Властиво могутність та велику роль в історії завдячує Пруссія щасливому змішанню тевтонів із слов’янами, а останні становили більшість населення старої Пруссії» (J. F. Muirhead. «Prussia» in Enc. Brit.).
Наприкінці варто коротко натякнути на один дивний, незрозумілий для соціолога факт, що Німеччина видала багато світової міри філософів, поетів, композиторів. Для соціолога це явище є якимось ненормальним, а щонайменше дивним.
Поперед ми говорили: 1) що творчий дух нації народжується і росте не сотками, але тисячами років; 2) що еліта нації може творити лише тоді, коли сама є закорінена в духовому національному ґрунті свого народу. Не було (і не може бути) безґрунтової, безджерельної, анаціональної творчости. Навіть такий універсальний вияв духового життя людини, як реліґія, і та є завжди національна, а щонайменше дуже просякнена національними первнями. Ніяка казуїстика цього факту не може знищити. Погляньмо на корені німецької творчости. Пригадаймо, що ми говорили про культуру рільників і культуру мисливців — кочовиків: культура перших є в основі ідеалістична, а других — матеріялістична. Пригадаймо також, що азійські нації не видали ані одного великого композитора, хоч ті нації є далеко старші за європейські. Пригадаймо, що говорив Тацит про предків сучасних німців–ґерманів. Пригадаймо факт стихійного вибуху у німців бестіяльної жорстокости своїх прапредків за часів ІІ–ої світової війни. Останній факт є для соціолога фактом надзвичайно великої ваги. Він вказує ясніш ясного, що навіть понад 1000–річна християнізація не могла змінити у сучасних німців духовість їхніх прапредків — ґерманів. Вказує, що сучасні німці, незважаючи на їх дуже високу цивілізацію, фактично є такими самісінькими духовими дикунами, як і їхні прапредки з–перед 1500 років.
Але яким же чином могли ті духові дикуни сторити шедеври людського творчого духа? Відповідь може бути лише одна. Ті шедеври створили НЕ НІМЦІ. Не німці духово, отже, і кровно. Хто ж ті шедеври створив?
Нас, українців, так жахливо прибила, морально пригнітила, зневірила наша трагічна історична доля, що всяку думку про вищість нашої нації ми відкидаємо, а в найліпшому разі ставимося до неї з великим і великим недовір’ям. Навіть коли чужинці доказують нам незбитими, твердими фактами вищість українців у якійсь царині життя, навіть і тоді ми в душі сумніваємося, не віримо в таку можливість. І навпаки, всьому, що вказує на нашу нижчість ми охоче віримо. Цей жахливий і фатальний наслідок нашого столітнього духового рабства буде спокутувати ще не одне покоління.
Ми сміємо твердити, що український фолькльор є найбагатший за всі фолькльори всіх народів. На жаль, нема тут місця показати, що це твердження чужинців, а до того ж фахівців. Народні пісні наймузикальнішого народу в світі — італійського, далеко не дорівнюють своїм музичним багатством українським народним пісням. Говоримо не лише про кількість, але й про якість: музичну, поетичну, етичну, естетичну. І ми інстинктово це відчуваємо, і тому, мабуть, найголовнішим виявом «амбасадорства» нашої еміграції є показ чужинцям наших народних пісень. І не помиляємося: досвід (капела О. Кишиця) показав політичну силу нашої пісні. А щодо кількости, то не забуваймо, що ми записали, мабуть, не більше як 10% народних пісень, а 90% вже загинуло безповоротно. Але навіть і ці маленькі рештки все ж перевищують італійські, а за менш музикальні народи і говорити нема що. Музикально ми, українці, є найбагатшим народом у світі. Прекрасну ілюстрацію цього бачимо на еміграції.