Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Яким чином ті слов’яни опинилися на німецьких (тепер) землях? Більшість істориків, особливо німецькі, кажуть, що слов’яни є зайдами там, і на доказ видумують десяток прерізних теорій та здогадів (гіпотез), звідки ті слов’яни могли б заблукати до теперішньої Німеччини. А такі, як, напр., А. Пенк, мають слов’ян навіть за азіятів.
Однак не бракує і тверезих голосів, як, напр., О. Шрадер, Н. Мекнамара та інші, які кажуть, що слов’яни є споконвічні автохтони Европи. Археологи розкопали в Німеччині тисячі праслов’янських (точніше, праукраїнських) могил, але запевняють, що ті могили є могилами гунів. Та, ми знаємо, що гуни прийшли до Европи в IV ст. ПІСЛЯ P. X., а ті могили є з часів ПЕРЕД P. X. і чимало з них є аж з ІІ–го тисячоліття до P. X., с. т. з часів, коли в Україні жив дуже великий і дуже ПЕРЕЛЮДНЕНИЙ нарід, а до того ж культурний і зорганізований, що його названо штучним іменем трипільці. Звичайний здоровий глузд каже, що ті т. зв. трипільці, с. т. праруси (чи як звемо їх тепер — праукраїнці) заселювали простір значно більший, ніж сучасна Україна, отже, заселювали і Західну Европу, а терени теперішньої Німеччини то вже цілком певно. Якби сліди їх досліджували не німці, але слов’яни, то праісторія Европи була б виглядала цілком інакше, ніж читаємо про неї нині в європейській літературі.
Предки теперішніх німців, як ми вже говорили, були жорстокими дикунами, що жили з грабунків сусідніх народів (навіть своїх племен). Нарід рільничий з своєї природи є народом мирним і тому, хоч би й був великим, завжди стає жертвою народу хижацького, хоч би й малого. Яскравим прикладом є москвини — українці. Так сталося і в Німеччині. Ґермани частково вимордували праруське населення Німеччини, частина (більша) примушена була відступити на схід і почасти на південь, а частина лишилася на місці і згодом понімчилася. А все ж ще і в VIII ст. було багато слов’ян у Німеччині, що видко з листа архиепископа св. Боніфація (Winfrid’a) до римського папи Григорія II, датованого 719 роком (лист у Ватиканській бібліотеці). В тому листі св. Боніфацій просив прислати священиків для слов’ян у Тюрингії та Гесії.
W. Morfill пише: «В Ругії слов’янська мова зникла в XV ст. У Прусії її можна було почути в XVI ст. лише на базарах в Ляйпциґу (Липську), Брандербурзі (Браниборі) та інших містах з уст селян. Полабська говірка якось животіла ще і в XVIII ст. Напр., у Ганновері в місті Luchow служба Божа правилася в слов’янській мові аж до 1751 року» (W. Morfill. «Slavs» // Е. В.). Сліди праукраїнців у Ганновері видко і нині; аж донині там залишилася назва Wenland (німці називали слов’ян вендами), а по селах можна почути чимало знімчених українських прізвищ та окремих слів.
Та якимсь чудом дожило аж донині плем’я лужичан у Пруссії і Саксонії (пригадаймо, що перси називали скитів «сакі»). Згаданий В. Морфіл каже, що лужичани — це є мізерні рештки колись великого народу, що заселював ВСЮ північну Німеччину
До X ст. лужичани належали до Моравського королівства, але в 990 році їх підбили німці. Від того часу аж до наших днів (1000 років!) німці систематично, всіма способами (включно з карою смерти за говорения в публічних місцях) німчили лужичан і все ж усіх не понімчили. Хоч і лишилося їх мало (150000), хоч оточені зі всіх боків морем німців, все ж вони плекали свою літературу, видавали книжки і журнали своєю мовою, мали свої школи. Гітлер, звичайно, все те позакривав. Тепер москвини, з своїх власних політичних мотивів, протегують лужичан, не дозволяючи німцям їх нищити.
Та хоч як нищили німці сліди слов’ян в Німеччині, все ж ті сліди вилазять, як шило з мішка, в топоніміці. Німці змінили багато топографічних назв з слов’янських на німецькі, проте не доглупалися те робити масово, як це роблять москвини в СССР. З тисяч назв назвемо лише кілька ілюстрації. Ще й тепер на мапі Німеччини є такі, напр., назви: Niski, Ostrawen, Blonewitz, Nedorochwits, Tolkewitz, Mokritz, Bochnitz, Chemnitz, Zoblitz, Prestnitz, Bedenitz, Kojetitz (Drezden pr.), Jana, Rlosewitz, Kunitz, Stebra, Lobnitz, Lobeda, Umnitz (Leipzig pr.); Millnitz, Dhada, Tundala, Krakow, Birka, Osterada, Studnitz (Turingen), Pankow, Gatow, Kladow, Glinsk, Glinske (Berlin pr.), Neugarg, Trepettow, Zirki (Pomerania); Poddembem, Planitz, Tamow (Potsdam pr.); Zudar, Milnitz, Dacow, Kaschewitz, Sassitz, Redewitz, Nuglitz, Pansewitz, Carnitz, Plochow, Umantz, Creolitz, Markow, Sosenitz (Rugia pr.); Zubnitz, Stenenitz, Funow, Polechow, Kowalow, Jasenitz, Klempenow, Krakow, Karmzow, Rossow, Jatzinek, Dedelow, Lubenow (Brandenburg pr.); Lubeck, Butzow, Terow, Rukow, Rostok, Bibnitz (Magdenburg pr.). Річки: Сарна, Варнава, Небеля, Рехніца, Пена, Овіня, Требеля, Укера, Лаба, Липа і т. п. Польська форма назв пояснюється тим, що ті землі були в XІ–XІІ ст. під владою польських королів, і польська адміністрація спольщувала праруські назви. Ці назви голосно говорять про те, ХТО їх дав. А скільки ж є цілком змінених на німецькі? Якщо це великі міста, то часом можна знайти їх старе праукраїнське ім’я, як, напр., Ляйпціґ — Липськ, Бранденбург — Бранибор (так називався офіційно аж до XII ст.), Грац — Градець та ін. Навіть назва столиці Німеччини не є німецька. «Берлін» походить від нашого «берло»; навіть наросток «ін» зраджує її слов’янське походження.