Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Чутки чутками, а влада — і особливо духовенство — занепокоїлась. Що мертвий цар ночами тиняється в своєму «убогому домі» — непорядок! Це як кожний мертв’як почне ночами колобродити — лиха не минути. Та й мертв’яки таке можуть натворити, таке!..
Треба було щось робити з мертвим «колдуном и чародеем». Духовенство внесло рацпропозицію, а вже влада втілила її у життя: тіло Лжедмитрія викопали — вже вкотре! — відвезли до сільця Нижні Котли, де його при всьому чесному народі й спалили. Правда, за першого разу це не вдалося. Коли труп кинули в огонь, то обгоріли лише руки й ноги, а саме тіло залишилося цілим. Була дана команда: мертв’яка порубати на шматки і знову кинути у вогонь. Цар-чаклун нарешті згорів. А вже потім його прах зібрали, перемішали з порохом, зарядили до гармати і вистрелили ним у той бік, звідки він і прийшов у Москву. Себто в бік Польщі. І лише тоді витівки мертвого царя нарешті припинилися, слава Богу!
Жак Маржерет з сумом закінчить своє повідомлення про того, чиє життя перетворилося на попіл і прах, що в діяннях царя Дмитрія «светилось некое величие, которое нельзя выразить словами».
АКТУАЛЬНА ЦИТАТА
«Казка обернулась для Марини Мнішек жорстокою сутичкою з дійсністю. Досі надії самі вели її і все, що їй залишалося, — це підкорятися ритуалам, у яких їй було відведене почесне місце. Вона тільки-тільки почала освоюватись у ролі цариці, а життя чи не варварським чином показало їй, що не терпить відношення до себе, як до декорації на чиїйсь п’єсі» (В. Козляков).
Медового місяця у неї не вийшло після весілля, як би то мало бути.
Дев’ять днів, усього лише дев’ять днів — який то медовий місяць?..
І відразу ж гіркота. Можливо, й на все життя, що в неї ще лишилося.
Та й смертельна небезпека все ще нависала над нею, переслідувала її день у день, дихала в потилицю, ганялася за нею, і здавалося, що ось-ось її таки здожене і схопить кістлявими пальцями за горло, — отакий медовий місяць їй випав!
Марина мала стати другою жертвою — після царя Дмитрія Івановича (переслідування і вбивства поляків не враховувалися), і лише тоді ошаліла юрма, якось задовольнившись убивством цариці та глумлінням над її тілом — якщо воно станеться, убивство, — заспокоїлась би. Мета досягнута. Цар і цариця мертві є.
Але поки що знищений був лише цар, цариці все ще вдавалося рятуватися, і це ще більше розпалювало переслідувачів, як полювальників, що йдуть по сліду і ніяк не можуть наздогнати свою здобич-жертву...
Марину шукали в царському палаці, і вона, рятуючись, ледве встигала перебігати з одного покою в інший, а юрма, горлаючи і лихословлячи, йшла за нею слідом — відчуваючи, що цариця зовсім поруч. Ось-ось вона її наздожене і відведе душу.
І вона б її спіймала, адже на той час полювальники заполонили майже увесь царський палац, — більше Марині ніде було ховатися і нікуди було бігти.
Коло вже замкнулося.
Власне, замикалося.
Рятунку цариці вже не було — вона мала бути вбита, а її молоде тіло розтоптане й понівечене, відтягнене за ноги стрункі в кремлівський двір (звичайно ж голе, зі своїх жертв бунтарі зривали одяг) і кинуте на загальний огляд та глумління.
Але тут несподівано прийшов рятунок — коли Марина, змирившись зі своєю сумною долею, вже й руки опустила. І прийшов з того боку, з якого вона його й не чекала.
Порятунок прийшов від... Шуйського.
Від того, хто все це й затіяв, — від убивці царя Дмитрія. Давно відомо — а на Русі особливо, — що нема нічого жахливішого за некерований натовп, який, втрачаючи здоровий глузд і людську подобу, все крушить на своєму шляху, осатаніло, озвіріло і не заспокоїться доти, поки не обіп’ється крові своїх жертв. А може, й потоне в ній.
І ще було відомо: юрма, навіть розправившись з жертвами, вже буде не в силі зупинитися і може тоді розправитися навіть з тими, хто її нацькував, хто у неї був заводієм.
Це відчули змовники-бояри: натовп виходить з-під контролю і крушить все на своєму шляху, вимагаючи все нових і нових жертв. А знищивши чужих, ось-ось почне знищувати і своїх. Що праві, що винуваті — їй, юрмі, тепер все одно — аби було з ким розправлятися.
І тоді — все. Крах! Навіть для зачинщиків і заводіїв бунту, що часто подається в історії як всенародне повстання за соціальну справедливість.
Це відчули бояри-змовники і, занепокоєні та стривожені, звернулися до свого проводиря: треба щось робити з натовпом, що, увірвавшись до Кремля, все нищить на своєму шляху і вже починає замахуватися навіть на них, на бояр.