Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
На сусідній стілець упав товстун у фраку, який обтягував його, наче риб’ячий міхур. Мужицьке обличчя із тисячею зморщок і тузінню плям від обморожень безугавно жужмилося від міни до міни, немов фізіономією цього чоловіка відали кілька посварених навзаєм мешканців роздутої туші, й жодний не міг домогтися тривалої переваги в мімічній війні.
— Пєтрухов Іван, — представився він із явним переконанням, що самé прізвище усе пояснює; до того ж він одразу протягнув лапу на знак вітання. — Але ж ви відшили оту Шульцову лялечку, хе-хе! Й так її покинути — це її дійняло — палає рум’янцем, аж сморід іде, хе-хе-хе! — Його обвисле обличчя вигиналося у глузуванні-радості-жаху-подиві.
— Чого вам треба, Пєтрухов?
— Чого треба? Нічого не треба! Я прийшов підбадьорити камрада. — Тут він ляснув себе по стегну, яке розпихало гладку штанину. — Ми, люди криги, Пєтрухов і Єраславський, нам слід їх остерігатися, не летіти на їхній солодкий мед, як мухи на клейку стрічку, на оті блискітки-кралечки, на оті оздоби мальвові.
— «Ми»?
Він знову ляснув себе по стегну.
— Я і ви, ну, погляньте самі, два ізгої, і як на нас позирають, коли думають, що ми не бачимо…
— Ви помиляєтеся, Пєтрухов, нас нічого не пов’язує, ми нічим не схожі.
— Ні? — Фізіономія його замерехтіла між вкрадливою, сумною, сердитою і байдужою міною. — Ви думаєте, що вони б пустили вас у свої кришталеві салони, якби їх випадок до цього не змусив, адже вони затикають носи, відводять очі й удають, що не бачить, як хами, хе-хе, хами, кажу, їхніх зацукрованих донечок облизують? Цими руками, — він стиснув волохаті, вкриті рубцями лапи, — цими руками все! Що пішов на версту далі в убивчий мороз, і тунґетисько великий, наче подвір’я, висорочив — випадок! Тільки такий поміж них шлях, тільки такий вхід: випадок. Але й сорóка з мільйонами для них далі — лише сорóка. — Він гупнув себе п’ятірнею у груди без орденів. — Замерзло! Хам у салонах! Хе-хе-хе!
Усталося без слів, скориставшись нагодою, що за стіною з’явилися Веліцькі. Музика змовкла, пролунали оплески, залунав гомін розмов, пари зринали в калейдоскопі в мороскляній колонаді.
Пан Войслав утирав широке чоло від перлистого поту.
— Уф, уб’є мене, уб’є, я ж уже не юнак, як пан Бенедикт, серце моє, змилуйтеся…
— Я і не знала, що ви такий добірний танцюрист! — сипала тимчасом похвалами пані Галіна. — А ви так манірничали!
Цмокнулося її у ручку.
— Може, ви мені, пані, це якось поясните: як це можливо, коли я зовсім не вмію танцювати?
— Чому ж ви наполягаєте, що не вмієте, коли вмієте?
Правда чи брехня? Покрутилося головою, покусуючи вуса й, мабуть, демонструючи дуже тупий вираз обличчя. Минулого не існує, усі спогади, які не пасують до теперішности, за визначенням мусять бути хибними, отож, коли тепер танцюється…
Але чи це насправді не стосується майже всіх людей? Утім, позаяк це годі висловити мовою другого ґатунку, — воно завжди залишається замкнутим у приватній таємниці серця. Назовні, натомість, витікають тонкі дистиляти відчуттів, криві описи почуттів, неясних вражень.
Що тут щось не так. Що ми не до кінця ті, ким себе пам’ятаємо. Що в нас живе хтось інший, чужий, із чужим досвідом і пам’яттю. І в ті короткі миті, коли він перемагає і здобуває владу над тілом, привідкривається глибша істина. Ми знаємо, що побачимо за наступним пагорбом, хоча ніколи не бували в тих околицях. Після прожитого за канцелярським столом життя, у мить раптового насильства ми хапаємося за ґвинтівку, — а ми ж ніколи не тримали ґвинтівки в руках, — і влучно стріляємо з неї. Нас садять у високому товаристві з чужинськими манерами, про які ми поняття не маємо й мати не можемо, аж раптом — столове приладдя у руках, бесіда за столом, слово й жест, і savoir vivre, і виявляється, що ми з цим справляємося навіть краще, ніж вони. Чи нас хтось учив? Хтось підказував? Ми це знаємо, — а звідки? Благодушні батьки, лагідні чоловіки, — ми раптом піднімаємо руку на дитину, на жінку у відруху, природному для нерозкаяного розбишаки. Ми танцюємо, хоча не вміємо танцювати.
Щось тут не так. Життя не пасує до життя, минуле до сьогодення.
Але як висловити це відчуття міжлюдською мовою?
Минулого не існує.
— Може, в нього вроджений талант. — Пан Войслав сховав хустку, згасив усмішку, підморгнув змовницьки. — Дозволь, серце, на хвильку, уф, слівцем перекинуся з паном Бенедиктом.
Відійшлося за колону.
— Збирайтеся негайно й стрибайте в сани! — скомандував Веліцький. — Що вам у голову стрелило, так її публічно осоромити! Всі бачать, що відбувається, якісь офіцерики вже підбурюють нареченого панни Шульц. Наче вам мало клопотів! Не будьте дурнем, не напрошуйтеся на нещастя.