Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
«Що тобі, братику? Не кину я тебе. Hе журись. Разом мучилися, разом тікали, разом і помремо», — хотів він сказати, але тільки стиха погладив його руку.
Абдулка впіймав його пальці сухими гарячими пучками і притягнув до себе. Знов зусилля. Корж підповз ближче і нахилився до хворого. Великі газелячі очі, вже сповиті смертною імлою, щось намагалися сказати, і раптом, виплюнувши криваву піну, Абдулка прошепотів:
— Слухай… Ухом до землі… Ідуть…
Корж думав, що йому мариться, і стиха пестив худі гарячі пучки.
— Гукай… Кричи… — повторив Абдулка і захлинувся.
І більше, щоб заспокоїти хворого, ніж довіряючи його словам, Корж припав ухом до землі. І раптом почув далекий гул, ритмічне ледве чутне тупотіння і звук, що скидався на рипіння коліс.
Корж недурно виріс у степу і знав, що означають голоси землі. Їдуть. Далеко-далеко їдуть. І не татарські дво колісні кантари, що гуркотять колесами, як грім, а начебто чумаки або караван.
Невідомо звідки взялися сили. Корж підвівся на тремтячих ногах. Він хитався, щось кидало його з боку на бік, нібито під ногами була не земля, а хитка палуба галери. Мужність розпачу гнала його, як човен у бурю, на могилу, під якою звалилися вони вчора. Чіпляючись за бур'ян, подерся він угору і випростався на весь зріст. Затуляючи очі долонею, шукав він очима тих, у чиїх руках було життя і смерть його та Абдулки. Інший нічого б не помітив, але Корж був син степу. За півмилі щось мріє, то зникаючи в зморшках землі, то знов випливаючи й розтягуючись у ланцюг з великими рідкими ланками.
Валка: Чумацька валка.
Корж кликав її вciмa силами своєї знесиленої душі, свердлячи очима гаряче повітря й посилаючи в простір могутній мислений заклик, а сухі гарячі губи ковтали повітря й хрипко та тихо кликали:
— Сюди! Сюди! Рятуйте!
З мукою надії й жаху намагався він накреслити собі чумацьку путь. Так, ідуть сюди, на північний захід, і пройдуть за кілька сот кроків від них. Коли б дістатися сусідньої могили… Вона й вища і ближче до чумацької путі…
— Не бійся, братику. Я покличу. Піду назустріч. Потерпи! — крикнув він і кинувся вперед.
Ішов він, шкутильгаючи і спотикаючись, грудьми прогортаючи бур'яни, наче були вони міцні й пружні, як чагарник. Ішов, збираючи останні сили, знаючи тільки одне, що від цього залежить їх життя. Він падав, підводився і знов ішов, ішов…
Повільно ступали чумаки в червоноверхих шапках-бирках, заправивши за вухо оселедці. Від сонця, від вітру й куряви груди, шия і обличчя їх стали як темна бронза. Широкі домоткані сорочки і брижчаті штани, тверді й чорні, як кора: чумаки навмисно просочують їх дьогтем «від чуми та від гадини». У кожного за спиною мушкет: На боці — шабля, а на шиї в шкіряному гаманці — татарський ярлик на право переїжджати ногайським степом.
На добру чверть милі розтягнулася валка. Риплять довжелезні мажі, ковані залізом, як рипіли за часів Святославових. Мотають головами круторогі воли, повільно переступаючи міцними ногами.
Везуть вони сіль із Криму на Січ, з-під самої перекопської вежі. Отаман іде біля першої мажі і пильно оглядає степ. Не вперше веде він чумацьку валку крізь зелену пустелю, впізнаючи шлях по сонцю, по могилах та балках, по річках та зорях уночі. Але цього разу помилився він трохи, взяв він убік від Солоного шляху — і рідше трапляються на путі джерела та безіменні степові річки, що пересихають наприкінці літа від спеки.
Південь. Притомилися воли. Час відпочити, але нема долини, де вода й зелене свіже пасовище… І глибока зморшка залягає йому поміж брів, і запитливіше мацають далечінь його пильні очі.
Як ось чорна цятка на могилі впала отаманові в вічі. Стовп не стовп. Людина не людина. Але хіба ж здибаєш людину в степу?
3атуливши очі долонею, довго вдивляється в цятку чумак і кличе товаришів:
— Ану, подивіться, панове, що там манячить на могилі?
Найближчі озирнулися вбік, куди показував він пужалном.
— Хто ж його зна… Мо, орел над здобиччю, а мо, й татарюга.
Про всяк випадок передали назад, і кожен перевірив, чи набитий його мушкет і пістолі, бо зустріч у степу завжди багата на небезпеку.
— Та це ж, батьку, людина! Шапкою махає, - скрикнув один із чумаків, коли валка підтяглася ближче.
Тепер і отаман побачив високу худорляву постать, що вимахувала шапкою чи то на шаблі, чи то на чабанській гирлизі. Але, певно, був це останній проблиск надії, що підвів на мить напівмертву людину. Людина захиталася й впала обличчям у бур'ян.