Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Галхас завзято закивав головою.
— Авжеж, авжеж! Та ще й дорогу треба лишити від садиби в центрі ділянки до шляху. Велика ділянка розбивається на кілька менших, а їх обробляти морочливіше й невигідніще.
— От якби зробити навігацію такою автоматичною, — докинув капітан Лестер.
— Або малювання портретів, — засміялась Ріта Вейнрайт, промовисто глянувши на містера Дікона.
— Або музичну критику, — озвалась Лут, ні на кого не поглядаючи, одначе та шпилька знайшла свого адресата, бо О’Гей огризнувся:
— Або мистецтво бути чарівною дівчиною…
— А скільки коштуватиме такий механізм? — запитав Брекстон.
— Вже тепер ми могли б виготовляти і встановлювати їх, із належним прибутком, за п’ятсот доларів. А при достатньому попиті й серійному фабричному виробництві — і за триста. Але хай п’ятсот. Рахуючи п’ятнадцять відсотків річних амортизації, це вийде фермерові сімдесят доларів на рік. А який фермер на десятьох акрах двохсотдоларової землі зможе за сімдесят доларів рік продержати коняку? А понад те, цей пристрій заощадить йому праці, своєї чи найманої, щонайменше на двісті доларів за рік.
— А що ж веде трактора? — спитала Ріта.
— Отой барабан на щоглі. Трос намотується на нього, коротшає й підтягує трактор до щогли. Барабан розраховано так, що за один обхід лану трос коротшає якраз на ширину борозни — не прості були обрахунки, можеш повірити.
— Знайдеться багато аргументів проти широкого запровадження вашої машини навіть у дрібному фермерстві,— сказав Галхас.
Дік кивнув головою:
— Авжеж. Я сам уже записав понад сорок, різного характеру. Та й проти самої машини я міг би назвати ще стільки. Треба чимало часу, щоб удосконалити й запровадити її.
Грейм стежив за трактором, але погляд його раз у раз притягала інша картина — Пола Форест верхи на Лані. Того дня вона вперше сіла на кару кобилицю, що виїздив для неї Генесі. Грейм аж усміхнувся, потай дивуючись її жіночому смакові: чи то вона вмисне пошила вбрання під масть кобилиці, чи так вдало вибрала з тих, що були у неї, але вийшло гарно напрочуд.
День був дуже теплий, і замість амазонки вона надягла темно-руду полотняну блузу з білим відкоченим коміром. Коротка спідниця, пошита на взір подолу амазонки, сягала до коліна, а литку над низеньким чобітком жовтої шкіри обтягували рейтузи. Спідниця і рейтузи були з ясно-рудого шовкового вельвету. М’які білі рукавички-краги гарно пасували до білого комірця. На голові вона не мала нічого, туго зачесане волосся було скручене вузлом на потилиці.
— Я не розумію, як ви можете зберігати ваш колір обличчя, не боячись отак виставлятись а сонце, — набравшися духу, зауважив Грейм.
— А я не виставляюсь, — і Пола всміхнулася, блиснувши білими зубами. — Хіба кілька разів за літо. Я люблю, щоб волосся трохи вигоряло, воно тоді золотиться, але засмалюватись, як циганка, не хочу.
Кобилиця шарпнулась, і подмух вітру трохи закотив Полину спідницю, відкривши коліно, обтягнено рейтузами. Грейм відзначив, як упевнено притискається воно до новенького англійського сідла зі свинячої шкіри, світло-рудого, під колір Полиного вбрання й до масті кобилиці, і в уяві йому знов зринуло біле кругле коліно, що вдавлювалось у мокрий, м’язистий Горянинів бік.
Двигун зачахкав нерівно й зупинився. Механіки знов стали поратись коло нього серед недоораного лану, і товариство під Полиним проводом, лишивши Діка біля його винаходу, вирішило дорогою до басейну зробити екскурсію по тваринницьких фермах маєтку. Крелін, завідувач свинарень, продемонстрував їм Леді Айлтон та її недавній приплід — аж одинадцятеро гладких поросяток. Усі щиро вихваляли їх, а сам Крелін щонайменше чотири рази зворушено повторив: «Та одне ж в одне, одне в одне!»
Потім вони оглядали інших розкішних свиноматок беркширської та дюрок-джерсійської породи, поки аж набридло, і щойно народжених козеняток та ягняток, і кулястих овець-мериносок. Пола з кожної ферми телефоном попереджувала дальшу, що вони прийдуть дивитись, отож містер Менсон уже чекав їх, щоб показати Короля Поло з його широкоспинним куцорогим гаремом та інших бугаїв-шортгорнів, що мало чим поступались Королю Поло; а Паркмен, що відав молочною джерсійською худобою, зі своїми помічниками вивів на парад Невиданого Дракона, Золотого Красеня, Оксфордського Магістра, Карнакського Ельфа — призових бугаїв, родоначальників і нащадків славетних жирномолочних династій, — та Королеву Троянд, Матір Героїв, Подругу Красеня, Ольжину Втіху й Герті з Мейтлендсу — так само призових, так само чистопородних матрон-джерсійок сирно-масляного царства. Містер Менденгол гордо вивів на показ цілу вервечку могутніх ширських огирів на чолі з незрівнянним Горянином і ще довшу вервечку кобил на чолі з Принцесою Фозрінгтонською, прикметною своїм срібно-дзвінким іржанням. Навіть стару Олден-Бесі, Принцесину матір, що вже ходила в запрягу тільки півдня, теж приведено, щоб гості могли віддати належну шану такій визначній матці.