Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
— Получай, ізмєннік!!.
І вистрелив цареві в груди.
Куля відкинула царя на спину, він видихнув криваву піну з рота — разом з рештками повітря — і застиг.
— Кончай ево, братцы! — крикнув їхній поводир боярин, хоч цар уже був мертвий.
До трупа підбігли охочі познущатися з мертвого — хто з дрюччям, хто з відібраною в когось шаблею — і почали рубати й шматувати тіло, що лежало перед ними навзнак.
Натішившись, схопили труп за ноги, потягли його в другий двір і там кинули на тіло воєводи Басманова — теж поколоте й порубане.
Потім заходилися зривати з трупів одяг (дехто його вже приміряв на себе).
Стрільці кремлівської варти із загрозливими алебардами й пищалями тупцялися позаду натовпу, ні-ні та й розводили руками:
— Оно, конешно, жалко царя, но что мы могли сделать-то?
Про те, що вони ратні люди на государевій службі, якось і забули, тільки їхній старший все ще зітхав:
— Жалко царя-батюшку, не успел нам девок обещанных дать и богатства изменников бояр...
Сталося так, що з «вини» погоди смерть Дмитрія Івановича одразу ж — а тоді чи не всі були забобонними — пов’язали з... чарівництвом. Річ у тім, що до того дня — до 17 травня — погода в Москві була просто чудова: тепла, тиха, сонячна. Здавалось, що весна вже повністю вступила у свої права — все навколо зеленіло, шуміло молоде листя, тягнулася вгору смарагдова трава, розпускалися перші квіти, з благословенних голубих небес лилося чи не літепло. А сонечко... Як яскраво сяяло сонечко — благодать Божа! Як казали на Русі: хто помер, той кається.
Царя спершу поховали (сяк-так загребли) «за Серпуховскими воротами в убогом доме». Мабуть, на цвинтарі для бездомних, безрідних та бідних. (Труп туди потягли волоком, прив’язавши його до коня.) Того дня в Москві пронеслася буря, десь зірвало дах і щось там вихором розкидало... Це відразу ж було визнано недобрим знаком того, що покійний цар був... бісом!
Не більше не менше! На довершення до всього почала різко псуватися погода. Так різко і в такий поганий бік, що це насторожило московитів, схильних до забобонів та маловірства.
Несподівано загули чи не крижані вітри, посунули низькі набряклі хмари, з яких засіялась холоднюща мжичка вперемішку зі снігом, — сонце зникло, а з ним і перше весняне тепло.
На Москву напосіли холоди — небувалі для травня місяця, і такі пронизливі, що здавалося, зима знову повертається, відвоювавши у весни всі права. І тривали ті холоди (московити вже почали діставати зимові вдяганки, теплі шапки та рукавиці) аж цілих вісім днів. Як кажуть, ні з того ні з сього, а радше з доброго дива. Ніколи таких холодів не було у травні місяці в Москві і — нате вам! З якого лиха? (Жак Маржерет писатиме, що ті холоди «погубили всі хліба і навіть траву на полях».)
Таку незвичайну переміну погоди, її різке погіршення відразу ж пов’язали із загибеллю «Розстриги». Про це й поповзли Москвою чутки — одна однієї жахніша! Всі пов’язували незвичайний холод з убієнням царя — мовляв, мстить чаклун православним за своє убивство! Говорили (шепотом, роблячи круглі очі), що тіло страченого царя буцімто володіє якимось магічним впливом на погоду, — ось чому на Москву опустився такий жахливий «хлад», а разом з ним і «мразь».
Чутки ширилися, лякали людей (холоднеча не вгамовувалася), і московити вже таке казали, таке... Буцімто хтось загледів, як над могилою Дмитрія-чаклуна піднімалися із землі якісь підозрілі голубі вогники... Дійшло до того, що люди вже боялися з настанням темряви виходити з будинків.
Занепокоїлась і нова влада. А занепокоївшись, веліла: тіло царя викопати і знову закопати — але вже значно і значно глибше. Ще й привалити яму великою каменюкою!
І так було зроблено, тіло викопали і неподалік знову закопали його «в убогом доме», але вже значно і значно глибше. Але в першу ж ніч окаянне тіло якимось робом вибралося з могили (відвернувши ту важенну каменюку, що була зверху покладена) і буцімто до ранку самовільно гуляло цвинтарем. А потім саме... закопалося. Але осторонь цвинтаря, у чверть версти від «убогого дому»! Це ж треба!
Як таке могло лучиться? Гадали так і сяк (навіть влада гадала) і дійшли ось до чого. Десь перед убивством царя в Москву приїздили лопарі — мешканці північної Лапландії — буцімто кланялись Дмитрію-царю і данину йому вручали. А про лапландців з давніх-давен ходили моторошні чутки, що вони — чарівники. Всі до одного. Та такі «скусные», що навіть тямлять воскрешати мертвого. Мовляв, «велять убить сами себя, а после оживают».
Знайшлися очевидці, які клялися-божилися, та ще й заприсягалися, що таки справді бачили, як мертвий Дмитрій ходив цвинтарем! Жах, жах! Волосся сторч ставало на головах тих, хто слухав ті свідчення. Не інакше, рішили, як Дмитрій ще за життя навчився в лопарів-лапландців бісівського мистецтва, а тому лиха від нього тепер не обберешся!