Січеславщина (квадрологія)

— У Павла Петровича є вже інші друзі... ліпші... Перемітько похопився подати всім руку й пішов. Пішов

швидко, швидше, ніж треба було, наче боявся, що ще роздумає й повернеться до цієї такої милої йому родини, родини, що так щиро його любить. Боявся оглянутись...

А наступної ночі, так десь опівночі Мануйлівку й Воронцівку, а також недалеке плесо батька Славути осяяло це видовище: велетенським смолоскипом запалала мануйлівська церква. Висохле за літо дерево аж лущало, аж трахкало так палахкотіло. І той лускіт та бахкання побудили гпочатку близькі, а потім і дальші хати. Спросоння, обмарено перелякані люди вискакували з хат на подвір'я, не добачяючи зопалу, що діється, де саме горить. А потім, розтямувавши бігли нібито гасити тую пожежу, дехто навіть з відрами в руках. Але прибігши на місце, спинялися край майдану ба й відступали назад у міру того, як вогонь зростав на силі. Бо з церкви на всі боки розлітались вогненні уламки сипались цілі завирюхи іскор.

Саму струнку будову церкви обіймало полум'я, як пелюстки велетенської квітки, вихоплювалось із середини крізь вікна і лізло вище, на дах уже.

Вогонь пожежі розпихав темряву на всі боки, і при його світлі було видно, що на сусідських хатах вору'шкались тіні-постаті, з відрами в руках, готові гасити ті іскри, що могли впасти на солом'яні оселі, запалити їх. Високо вгору, в зоряне небо зводився рудий, зловісний, змішуваний з іскра-ми дим, а ті високі іскри здавалися зірками, ближчими до землі, аніж ті, що тихомирно яскріли в небі.

Берестки навколо церкви теж почали займатися, засвічувались, як високі ставники з свічками.

А пожежна команда не поспішала приїжджати.

— Чому ж вони не їдуть? — ремствували в юрбі.

— Еге, так вони й приїдуть...

— О! о! Дивіться! — розітнувся в натовпі крик. — Дивіться, що то...

Бляшаний дах церкви знявся раптом угору, немов його підніс на руках якийсь велетень, як священний омофор, і, хитаючись, як на крилах, полетів разом з димом. Як килим самоліт. Піднісся високо, як легкий папірець, а потім як не схитнеться в один бік — та й полетів на Дніпро, шугнув із страшною силою і впав у воду.

Юрба полегшено зідхнула: добре, що не на хати.

— Добре, що де на хати, — сказав хтось голосно.

А стовбур вогненної квітки вже перетворився на суцільний стовп вогню — бахкав, як з гармати, клекотів люто. І ці вибухи відбивались далеко, трохи чи не аж там, де гудів приглушено Кодацький поріг.

А місцева пожежна команда не чула. Не обзивались і гудки недалеких амурських заводів, що звичайно на всяку пожежу тривожно пови'зкують, скликаючи людей.